Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Щоб спокійно обміркувати всі ці проблеми, авт. поки що сів у поїзд без ресторану, навіть без буфету з напоями, та ще й у вагон другого класу, і вирушив у пониззя Рейну: поминув прочанський центр Кевелар, потім батьківщину Зігфріда, невдовзі після того прибув до міста, де Лоенгрін утратив самовладання, а звідти проїхав ще кілометрів п'ять на таксі, повз батьківщину Йозефа Бойса, до села, на вигляд чисто вже голландського. Стомлений незручною, мало не тригодинною їздою, майже роздратований, авт. вирішив найперше трохи підкріпитися, що він і зробив у невеличкій омлетній, де приємна білява жінка якнайласкавіше подала йому омлет, майонез і котлети (теплі), а напитися кави порадила в заїзді навпроти: Стояв густий туман, наче пара в пральні, і авт. зрозумів, що Зігфрід свого часу, простуючи до Вормса, не тільки проїхав через Ніфельгайм, а й походив із нього. В заїзді було тепло й тихо. Сонний господар частував двох сонних гостей горілкою і авт. також підсунув велику чарку, сказавши: «В таку погоду це найкращий напій, зразу зігріє; та й корисний після омлету з майонезом». І спокійно заговорив знову з гістьми горловим, тріскучим, чисто батавським Діалектом. Хоч авт. їхав сюди якихось сотню кілометрів, а почував себе тут, наче прибулець з далекого півдня. Йому приємно було, що сонні гості й сонний господар, який уже підсовував йому другу чарку горілки, не дуже цікавились ним. Розмова в основному точилася навколо церкви — і в конкретному, структурному й організаційному розумінні, і в абстрактному, майже метафізичному. Вони хитали головами, щось мурмотіли, потім завели мову про якихось Паапенів,— це зовсім не означало, що вони мали на увазі недоброї слави канцлера: певне, тим шановним людям він би здався взагалі не вартим згадки. Чи хто з цих чоловіків, що — аж дивно! — не говорили про війну, як звичайно німці за чаркою, міг знати Альфреда Бульгорста? Мабуть, знали всі троє. Можливо, чи майже напевне, сиділи з ним разом на шкільній лаві, ходили в суботу, вимиті й гладенько зачесані, до сповіді, а в неділю — зранку на службу божу, а після обіду на ті лекції, що трохи далі на південь звалися «врученням», ковзалися в дерев'яних черевиках на кризі, час від часу ходили на прощу до Кевелара й діставали контрабандою з Голландії сигарети. Вони були якраз такого віку, що могли знати того, хто наприкінці 1944 року помер у госпіталі Маргрет після ампутації обох ніг і чия солдатська книжка — принаймні тимчасово — стала посвідкою радянському солдатові. Від третьої чарки горілки авт. відмовився й попросив кави, бо його посіла така приємна дрімота, що він боявся заснути. Чи не такого самого туманного дня Лоенгрін тут, у Ніфельгаймі, втратив самовладання, коли почув Ельзине запитання? І чи не тут десь він знявся на лебеді, який нащадкам придавсь хіба на те, щоб назвати ним марку маргарину? Кава була дуже добра, її подала якась жінка — авт. побачив тільки її тугі, рожевуваті руки. Господар щедро насипав на блюдечко цукру й подав до кави в традиційному кухлику не молоко, а вершки. Церква й Паапен, легеньке невдоволення в приглушених голосах. Чому, чому Альфред Бульгорст не народився за три кілометри далі на захід? А якби він народився там, то чию солдатську книжку Маргрет змогла б поцупити для Бориса того дня?

Сяк-так підкріпившись, авт. найперше подався до церкви, де проглянув таблицю з іменами полеглих, як адресну книгу; там було чотири Бульгорсти, але тільки один Альфред, і проти його прізвища значилося, що він загинув, маючи двадцять два роки, не 1944, а 1945 року. То було щось незрозуміле. Може, з Бульгорстом вийшло те саме, що з Кайпером, за якого вдруге загинув Шлемер, і родичам аж двічі послали повідомлення про його смерть? Допоміг авт. паламар, що, безцеремонно попахкуючи люлькою, саме вийшов з ризниці щось готувати до літургії,— які були ті обруси, що їх десь там стелили: зелені, червоні чи темно-сині? Оскільки авт. зовсім нездатний брехати чи щось вигадувати (мабуть, усі вже помітили його прикру відданість фактам), то, вкрай збентежений, почав щось невиразно мурмотіти про Альфреда Бульгорста, якого начебто зустрічав колись на війні, на що паламар, не те щоб недовірливо, але досить скептично зразу ж розповів, що «їхній» Альфред загинув у полоні під час нещасного випадку на французькій шахті й похований у Лотарінгії; що квітникарство в Сант-Аво має угоду на догляд за його могилою, що його наречена —«гарна, ніжна дівчина, білява, мила й розумна» — пішла в монастир, що Альфредові батьки й досі ще побиваються за ним, бо вони втратили його якраз тоді, коли війна вже скінчилася. Так, він працював робітником на маргариновій фабриці і був порядним, тихим хлопцем, не любив солдатчини. А де саме авт. зустрічав його? В голосі лисого паламаря й досі не було недовіри, тільки цікавість. Він так пильно глянув на авт., що той поспіхом приклякнув на одне коліно і якнайшвидше попрощався. Йому не хотілося спростовувати дату Альфредової смерті, не хотілося розповідати його батькам, що квітникарство доглядає могилу, де лежать кістки й тлін радянського солдата,— не тому, що він, авт., скривдив би той тлін, ні; але ж якось легше на серці, коли знаєш, що в могилі лежить той, про кого й думаєш, а тут, видно, сталося інакше; і найбільше турбує в цій історії одне: невже тут німецька похоронна бюрократія виявила свою цілковиту неспроможність? Ця думка сіяла в душі надто велике збентеження. А паламар, мабуть, і так уже був досить збентежений.