Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Авт. наче камінь з душі скинув, коли хоч більш-менш з'ясував цю прикру подію в житті Лені. Проте в інших потенційних свідків він зазнавав цілковитої невдачі вже перед дверима до будинку чи, відлов., перед дверима до помешкання, де його зустрічали питанням: «Ви за чи проти шістдесят восьмого?» Оскільки авт., якого долали найсуперечливіші почуття, хитався між протилежними мотиваціями й не зразу, принаймні не першої миті, втямлював, чому треба бути неодмінно за або проти цілого року двадцятого сторіччя, то він надто довго розмірковував про цей рік і врешті, як він щиро признається, з майже непереможної потреби казати й робити навпаки, відповідав: «Проти»,—і тоді двері зачинялися для нього остаточно. Але йому все-таки пощастило добути в архіві ту газету, яку Фріц цитував у розмові про Лені. То був орган ХДС, число за 1946 рік; фріцову цитату треба визнати за «дослівну» (авт.). Цікаві, а через те, може, й варті, щоб про них згадати, дві речі: самий зміст статті і фотографія трибуни з прапорами та емблемами КПН, на якій можна розгледіти Фріца в завченій ораторській позі — на диво молодого, десь двадцяти п'яти — тридцяти років, ще без окулярів. Ззаду видно Лені, що тримає навскіс над Фріцовою головою прапорець з радянськими емблемами,— той прапорець дуже нагадує авт. церковні хоругви, які належить схиляти в певних, найурочистіших місцях святкової літургії. Лені на цій фотографії справила на авт. подвійне враження: вона симпатична, але не на своєму місці, щоб не сказати більше (що так і проситься на язик) — у фальшивому становищі. Авт. радий був би зосередити всю свою гіпнотичну силу і спрямувати її через не винайдену ще лінзу на ту фотографію, щоб випалити з неї Лені. На щастя, фотографія віддрукована погано, і впізнати на ній Лені можна тільки втаємниченим, а навряд щоб у якомусь архіві зберігся ще й негатив знімка. Статтю тут треба, мабуть, навести дослівно. За цитованим уже підписом під фотографією іде текст: «Молода жінка, що отримала християнське виховання, навчилася молитись від червоних орд. Щось майже незбагненне, а проте це не вигадка: молода жінка — не знаю, як її правильніше назвати, панна Г. чи пані П.— запевняє, що її наново навчив молитися солдат Червоної Армії. Ця жінка — мати позашлюбної дитини, батьком якої вона гордо називає того радянського солдата, що з ним мала нелегальні й незаконні любовні стосунки через два роки після того, як її законний чоловік поліг на батьківщині коханця. Вона безсоромно пропагує Сталіна. Наших читачів не треба застерігати від такого божевілля, але напрошується запитання: чи деякі форми псевдонаївності не слід зараховувати до категорії політичного злочину? Ми знаємо, де нас самих учили молитися: на уроках релігії і в церкві. І знаємо, за що ми молимося: за християнський Захід. А може, котрийсь із наших читачів, задумавшись, часом прокаже тиху молитву й за панну Г., чи пані П.? Вона цього потребує. В кожному разі, для нас переконливіша молитва обер-бургомістра доктора Аденауера, ніж цієї збитої з пантелику або й психічно хворої жінки, яка начебто походить з доброї, але з усіх поглядів занепалої родини».