Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Обтяжений цією чотириповерховою проблемою, знервований, навіть роздратований, він попав із римської весни у вітчизняну зиму: сніг у Ніфельгаймі, слизькі вулиці, сердитий шофер таксі, що весь час хотів послати когось до газової камери, розстріляти, вбити чи принаймні набити, і — гірке розчарування! — невдача біля монастирської брами в Герзелені, де літня сестра, насуплена й неговірка, зустріла його незрозумілою відмовою: «Ми вже маємо журналістів по саму зав'язку!» А все-таки він знайшов якусь розраду: пройшовся стежкою навколо монастирського муру (загальна довжина близько півкілометра), помилувався краєвидом на Рейн, на сільську церкву (це в ній колись прислужували священикові ті хлопці, що так захоплювалися шкірою Маргрет). Тут жила Лені, тут поховано Гаруспіку, викопано, знов поховано, ще раз викопано, піддано кремації — і ніде, ніде жодної дірки в мурі! Лишилося тільки податися до сільського заїзду. Виявилося, що він зовсім не такий мирний, сонний і тихий, як на батьківщині Альфреда Бульгорста. Ні, тут стояв гамір, авт. зустріли недовірливими поглядами, в заїзді було повно нетутешніх типів, фах яких можна визначити з першого погляду: справді журналісти, що відповіли авт. глузливим хором, коли він біля прилавка спитав у господаря, чи є вільна кімната. «Кімната в Герзелені, та ще й сьогодні!—І ще глузливіше: — Може, навіть кімната з вікнами у монастирський сад, га?» І коли авт. наївно кивнув головою, знявся несамовитий регіт. Коли ж він знову впіймався на їхню удавану люб'язність і сказав, що неодмінно хоче дивитися в засніжений монастирський сад, модно вбране товариство, остаточно зарахувавши його до категорії дурнів, поласкавішало і — поки господар наливав і брав гроші, брав гроші й наливав — пояснило, в чім річ. Невже він не знає того, про що гуде весь світ? У монастирському саду відкрито гаряче джерело, біля якого взимку розквітає старий трояндовий кущ; сестри, посилаючись на те, що це їхня територія, власноручно обгородили місце з трояндами щитовим парканом; доступ до церковної дзвіниці закрито; до сусіднього університетського містечка (саме до того, де Б. Г. Т. віч-на-віч зустрічався з Гаруспікою! — Авт.) послано гінців з дорученням позичити у фірми, яка зносить старі будівлі, розсувну двадцятип'ятиметрову драбину, щоб можна було «заглянути в чернечу кухню». Тепер усі ті журналісти оточили авт., що й сам уже не знав, чи він справді наївний, а якщо наївний, то до якої міри,— кореспонденти «Юнайтед-прес інтернейшнл», «Дойче прессеагентур», агентства «Франс Прес», підійшов навіть представник АПН, що разом із представником Чеського агентства новин твердо намірився «зірвати машкару з обличчя клерикального фашизму і викрити виборчі махінації ХДС». «Знаєте,— частуючи авт. пивом, говорив представник АПН, загалом досить люб'язний чоловік,— в Італії, коли наближаються вибори, плачуть мадонни, а тепер у ФРН у монастирських садах течуть теплі джерела й ростуть троянди на тому місці, де поховані черниці, згвалтовані під час захоплення Східної Прусії, як нам намагаються втовкмачити. В кожному разі, запевняють, що все це мав якийсь зв'язок із комуністами, а що ж комуністи ще роблять з черницями, як не гвалтують їх?» Авт., поінформований краще, ніж більшість присутніх,— він лише п'ять годин тому на тлі римського краєвиду цілував черницю, що була яка завгодно, тільки не з пергаментною шкірою,— вирішив капітулювати й дочекатися газетних повідомлень. Тут не було ніякої надії дошукатися правди. Невже Лені дійсно якимось химерним способом приплутали до цієї story[26]? І невже Гаруспіка перетворилася в тепло? Виходячи з заїзду, авт. ще встиг почути, як один із журналістів глузливо завів пісню: «Троянда лист пустила...»