Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Ну, а тепер скажемо навпростець: так, Лені «брала участь у заходах» Комуністичної партії Німеччини (Лотта Г., Маргрет, Гойзер-старший, М. в. Д. і один колишній діяч цієї партії — всі тими самими словами!). Відомо, що на афішах часто пишуть: «за участю...» — здебільшого в таких випадках називають авторитети, здатні привабити публіку, які насправді ніколи не виступають; у них, як правило, навіть не питають згоди. Невже Лені вважали за авторитетну постать, здатну привабити публіку? Мабуть, вважали, хоч і помилково. Той колишній партійний діяч, симпатичний — принаймні на думку авт.— чоловік років п'ятдесяти п'яти, що успішно торгує у газетному кіоску в дуже вигідному місці, в діловому кварталі, справляє враження розчарованого, щоб не сказати озлобленого. Сам себе він зве «людиною шістдесят восьмого». На прохання авт. пояснити, що означає це слово, він коротко відповів: «Ну, від шістдесят восьмого я вже не в партії. З мене годі». Наведене далі в цілому вигляді свідчення цього очевидця — він воліє лишитися анонімом, так само, як і високопоставлений добродій,— одержано уривками, бо весь час перебивали покупці. Таким чином авт. мав нагоду познайомитися з безкомпромісною торговельною політикою цього чоловіка: за якихось півгодини в нього щонайменше чотирнадцять або п'ятнадцять разів питали порнографічні видання, і щоразу він владно, хоч і не сердито, відповідав: «Тут таким не торгують». Навіть відносно невинну пресу — бульварні часописи, поважні й неповажні щоденні газети, а також ілюстровані тижневики напівсумнівного чи більш-менш сумнівного характеру — він, як здалося авт., вручав покупцям неохоче. На обережне зауваження авт., що через таку його перебірливість кіоск може виявитися нерентабельним, свідок рішуче заявив: «Як тільки я отримаю нарешті пенсію за старістю, то однаково закрию цю буду. Поки що я маю тільки невеличку пенсію як потерпілий від фашизму. І то, коли вони призначили її мені, то натякнули, що воліли б, аби я взагалі не вижив. Дешевше їм коштував би. Ні, порнографії, цього буржуазного дурману, імперіалістичної погані, в моєму кіоску не буде, хоч мене й пробують присилувати, щоб я продавав його. Мовляв, „кіоск на такому людному місці повинен мати для своїх потенційних покупців усю дозволену пресу“ (цитата з заяви одного депутата ХДС). Ні, зі мною так не вийде. Хай продають те лайно там, де йому й місце: під церквами, разом зі своїми пустопорожніми клерикальними газетками й лицемірною святенницькою халтурою. Тільки не в мене. Хай собі всякі там Наннени й Паннени, Кіндлери й Шіндлери скільки завгодно підозрюють і бойкотують мене, а я й далі здійснюватиму свою власну цензуру. Хоч би навіть мені довелося здохнути з голоду, а цього буржуазного дурману я не продаватиму». Може, варто ще додати портрет цього свідка: він завзятий курець, носить окуляри з великими діоптріями, має густий сивий чуб, колір обличчя й очі хворого на печінку, руки його тремтять, а на виду написана така глибока зневага, що авт., хоч як він силкувався, не пощастило домогтися ілюзії, що на нього та зневага не поширюється. «Я ж міг би здогадатися про все ще тоді, коли ті фашисти з Віші забрали з французького табору Вернера, чоловіка Ільзи Кремер, і передали нацистам, як я потім довідався. Ніхто не може навіть уявити собі, як у нас було на душі тих півтора року, поки діяв пакт Сталіна з Гітлером! Ну, і нацисти розстріляли Вернера, а серед нас пустили чутку, що він був фашистський зрадник, а щоб знищити фашистських зрадників, можна з чистим сумлінням користуватися послугами фашистів. І я вірив у такі дурниці аж до шістдесят восьмого. „Викорінюйте фашистів зі своїх рядів, виказуючи їх фашистам як шпигів“. Тоді руки пролетаріату-гегемона принаймні будуть чисті від цього. Дуже гарно. Але з мене цього досить. Досить. Мені треба було ще в сорок п'ятому послухатись Ільзи. А я не послухався, я двадцять три роки працював у партії, легально й нелегально, наражаючись на доноси, на арешти, на шпигів і на глум. Тепер, коли я закрию цю буду, то поїду до Італії, може, хоч там ще знайдеться жменька людей, не таких лакуз, як ми. Ох, а з тією Пфайфер, чи Груйтен, вийшла така історія, що навіть мене мучив сором, хоч я тоді був ще таким догматиком, як весь римський капітул разом. Ми тоді саме довідалися, що вона за смертельно небезпечних обставин мала роман з одним солдатом Червоної Армії, постачала йому харч, карти, газети, переказувала звістки про становище на фронті, навіть народила від нього дитину й дала їй російське ім'я. Ми хотіли зробити з неї героїню Опору. І знаєте, чого той солдат Червоної Армії навчив її? Молитися! Здуріти можна І Але вона була гарна молодичка, просто краля, і ставала нам у пригоді, коли ми влаштовували свої жалюгідні демонстрації, де мали ж якось підняти голос проти того божевілля, яке творила в Східній Прусії, та й не тільки в ній, так звана соціалістична армія. Якби я був послухався Ільзи! Вона казала мені: „Фріце, ти ж сам бачиш, усе це вже не те, що було, не те, чого ми хотіли двадцять восьмого, коли ще, може, повинні були підтримувати Тедді Тельмана з тактичних міркувань. Сам бачиш, що Гінденбург переміг, і сорок п'ятого теж переміг. Дай їй спокій, вона гарна дівчина, але вам нічим не поможе, тільки їй буде клопіт“. Так, але ж то була робітниця, справжня робітниця, хоч і з гнилої буржуазії. Ну, і ми кілька разів таки домоглися, що вона, з червоним прапором у руках, пройшла з нами по місту, хоч для цього її довелося мало не впоїти, бо вона була хворобливо несмілива. І кілька разів сиділа на трибуні, коли я виступав. Дуже гарна була з неї декорація. Мені ще й досі соромно, як згадаю про це. (Фріцове обличчя, й так не біле, ще дужче потемніло — невже він почервонів? Треба буде ще спитати його. Між іншим, „Фріц“ — вигадане ім'я: авт. відомо, як його звати насправді). Вона мала таку щиро пролетарську натуру, що буржуазна зажерливість чи взагалі корисливість просто не могла до неї прищепитися. Проте Ільза правду казала: ми їй тільки зашкодили, а самі не мали з неї ніякої користі. Бо коли репортери обсіли її з запитаннями про Бориса і про те, чого вона „в підпіллі“ від нього навчилася, вона спромоглася лише раз чи двічі на відповідь і сказала одне-єдине слово: „Молитися“. Звичайно, це була знахідка для реакційної преси, яка не втрималась, щоб не дати під знімком одного з наших виступів такий підпис: „Учіться молитися в КПН. Блондинка в стилі Делакруа виявилась троянським конем“. Вона справді колись хтозна й чого вступила в партію, а потім забула вийти з неї. А коли нас заборонили, до неї зразу ж з'явилася поліція. Тоді вона вперлася і вже „зумисне“, як вона казала, не схотіла виходити з партії. Коли я спитав її якось, чого вона, власне, прилучилася до нас, вона відповіла: „Тому що з Радянського Союзу виходили такі люди, як Борис“. Здуріти можна, як подумаєш, що вона, хоча це дуже важко пояснити, справді була з нами, але ми не були з нею... так, подумаєш про це, і аж голова йде обертом, бо на прикладі цієї жінки бачиш, чому міжнародний пролетарський рух у Західній Європі зазнав краху. Ох, що про це говорити. Я їду в Італію, і мені дуже прикро чути, що вона опинилася в такій скруті. Їй про мене навряд чи буде приємно згадувати, а то б я попросив вас передати їй вітання. Мені треба було б послухатись Ільзи і старого Груйтена, батька дівчини,— він тільки сміявся й хитав головою, коли його Лені йшла з червоним прапором».