Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
Ярослав Івашкевич
СПОГАД
1
Сьогодні досвітком, як блідо-голубі
Покрови простору засяяли рожево,
Зросло в моєму сні болінь раптових древо,
Я сплівся з ним, немов у темній боротьбі.
Та шелестом густим те дерево безкрає
Овіяло мене, окрило звідусіль;
Я вже не відчував, чи то співає біль,
Що скинувся в мені, чи дерево співає.
То напади болінь, то розкоші порив
Почула плоть моя розгублена й оспала,
Живої рани шрам у грудях кров'ю сплив.
У храмі тіла жить душа розпочинала,
І, тужачи за тим, що відійшло навік,
Сльозину витисла із-під важких повік.
2
Я ще не розтулив очей, хоч грала днина,
Не увільнив од сліз подібні до криниць
Задолини повік; простертий горілиць,
Я ще не міг звестись — чи сон, чи то людина.
Схопити ум не міг одразу почувань,
Що в закамарки снів плелись, як та біднота.
Він тільки прочинив свідомості ворота,
Та не переступив її незриму грань.
Допоки вгадував я сліз моїх причину,
Шукав болінь і мук таємне джерело,
Що десь пробилося й сльозило без упину,
Збудилося ім'я, що мертве вже було! —
Так поміж горами замрячену долину
Освітлює з верха світ сонця, що зійшло.
3
Є речі, про які ми прагнемо забути,
Тому ховаєм їх у непроглядну тьму,
В закутану душі найдальшу і німу,
Де тільки сплять вони, не відаючи скрути.
Назад і в спомині не повернутись їм,
Літами тягнеться їх неживе тривання.
Вони не чують, як нове умеблювання
Трудний владар душі впроваджує в свій дім.
Лиш сон, обірваний сльозами жалібниці,
Нагадує не раз, що в серця глибині
Заховані мерці, як в'язні блідолиці,
Але вони лежать не в збайдужілім сні,
Не в стужі віковій, а в смертній летаргії,
Тож деякі встають і вгору йдуть — під вії.
4
Зринає на устах забуте вже ім'я —
В тім слові подих твій гарячий і глибокий.
Невже ти, як весна, збентежила мій спокій,
Збудила скутого льодами ручая?
Невже ти встала з дна душі моєї в слові,
Щоб я згадав усе, не тільки наймено,
Щоб знов перестраждав те, що було давно, —
Історію надій і нашої любові?
Ім'я, невже це ти в сяйливості новій
Несеш не сукні шлейф, а подихи живлющі
Полів, і лук, і гір, і лісової пущі?
О ревна радосте, солодкий жалю мій,
Жадаєш ти, щоб я покинув літа сущі,
Щоб наново кохав, тужив, як соловій?
5
Дарма! Настане день весняного розмаю,
Я вийду і вдихну повітряний бальзам,
Скажу кущам — кущі! Вітри! — скажу вітрам,
І польські польові дороги пригадаю.
Як завжди, труд важкий скінчу до темноти,
А за вечерею при мерехтінні неба
Подумаю про те, що все було як треба,
Пора до ясності й до усмішки прийти.
Лиш те, що кожен день, до вечора від рана,
Щось, ніби музика далека і незнана
В безмежжі степовім, щось, мов нечутний жаль,
Зі мною йтиме скрізь і житиме в натхненні,
Коли писатиму рядки свої тружденні,
Сплететься з ясністю — щось, начебто печаль.
6
Не означає це, що кожної години
Я згадую твій сміх, твої слова, твій вид;
Ні, зрине в голові забутий краєвид,
За ним живий ланцюг пейзажів рідних зрине.
Чи в праці, чи тоді, як западаю в сни,
В очу вони пливуть, немов далекі хмари,
Давно не бачених країв моїх примари
В зеніт очей моїх пливуть із далини.
Я місто, здвигнене високо над рікою,
Побачу сто разів і сам собі такою
Картиною здаюсь в ті хвилі чарівні.
Побачу тільки раз безмежні ниви в полі,
Відбиті на воді імлисті три тополі —
Те місце, де колись були ми навесні.
7
Життя складається з днів праці та забави,
Людина то злетить, то ходить по землі,
І прагне все туди, де світ у мрійній млі:
З Варшави — у Париж, з Парижа — до Варшави.
Перейти на страницу: