![Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/8/4/7/shlyah-bogomola-imperator-poveni-romani-download.jpg)
Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]
- Автор: Ешкилев Владимир Львович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6885-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]». Краткое содержание книги:
Події в романі «Імператор повені» відбуваються на сім століть пізніше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишає у спокої наш світ. Герой роману несподівано для себе стає обраним воїном, якому судилося протистояти древній і могутній Викрадачці Немовлят. Автор з тонкою іронією змальовує мандри героя світами. Адже хоча часи й змінюються, проте злодійський світ на ім’я Опадло все ще десь поряд з нами.
Войовниця посміхнулась своїм спогадам. Вона й досі пам’ятала збудливий запах богатиря, той владний і хтивий погляд, яким він на неї дивився. Вона причепила сурингу до свого череса й оглянула присутню у скарбниці зброю.
Її тут зібрали чимало, проте направду добрих мечів Арата знайшла лише три. Два з них виявились занадто важкими для жіночої руки. В третьому жила споріднена з її прагненнями досконалість. Двобічно заточене лезо ледь розширювалось в бік жала, кровосток не доходив до держална і впирався у химерне клеймо. За ним Арата визначила походження клинка. Його породила кузня у Західному Курдистані.
«Як тебе сюди занесло?» — запитала вона в меча, погладжуючи лезо, на якому проступав зірчатий візерунок.
Воно у відповідь лише загадково блиснуло.
Смолоскип, котрий жриця принесла з собою, зашипів і почав гаснути. Час виповнення обітниць наближався. Арата прихопила з собою меч, поклала до перемітних сак усе знайдене золото й залишила скарбницю. Командир плащоносців чекав на войовницю за дверима.
— Вартові помітили ворогів, — доповів він, приймаючи саки з золотом із рук Арати.
— Багато?
— Щонайменше кілька десятків.
— Вони близько?
— Так, володарко.
— Готуються до штурму?
— Радше за все.
— Ви повинні не допустити їх до Брами.
— Зрозуміло. Але в мене усього дванадцять бійців.
— Ніхто не повинен заважати мені біля Брами. — Войовниця затримала холодний погляд на обличчі старого варяга.
— Так, володарко.
Арата піднялась на бастіон і пройшла до південної скелі. Там вже закінчували останні приготування. Гремівники зібрались під світильниками й гундосили щось священне. Голу Жаринку, міцно прив’язану до дерев’яної рами, збитої у формі грецької літери «х», поклали на пласкі брили перед Брамою. Арата помітила, що до рота білявки вставили кістяну розчепіру.
Вона покликала старшого з гремівників.
— Навіщо ви поклали їй між зубами цю кістку?
— Коли прийде Ваш Чоловік, її рот і лоно мають бути відкритими для його потреб.
— Мій Чоловік дасть собі раду й без ваших розчепір.
— Але ж вона верещатиме, якщо…
— Маєте рацію, — кивнула жриця й рушила до Брами.
Туман пульсував біло-блакитним світлом, немов в його надрах спалахували блискавки. Арата спробувала підійти до нього й відчула невидимий мур. Якась могутня Сила встала на обороні суміжжя світів. Жриця відступила й ще раз глянула на Жаринку. В синіх очах куниці хлюпотів безмірний жах, з горла виривались стогони. Гремівники намастили її тіло пахучими бальзамами, ретельно виголили міжніжжя й намалювали на животі білявки вітальну руну.
«Ми зустрілись на Могильній поляні, — подумки нагадала невістка Триликої, не турбуючись про те, чи чує її Жаринка. — Зустрічі у таких місцях, дівчино, ніколи не закінчуються добрим».
Арата зауважила, що мотузки заважають кровообігу в її кінцівках. Долоні й гомілки дівчини набули синюватого кольору.
«Занедбана дорогоцінна плоть, — посміхнулась войовниця. — Моєму Чоловікові таке не сподобається».
Войовниця подумки прошепотіла слова гімну, яким її у весільну ніч супроводжували старші жриці. Вона міцніше перехопила меча правицею й завмерла в очікуванні.
— Ті давні відьмаки були, певно, карликами, — промурмотів Макарій, коли вчергове застряг у хідниковому звуженні. Його голову геть запорошило, одяг розідрався в кількох місцях.
— Навпаки, давні люди були велетами, — відізвався гравель, що йшов попереду візантійця. Його шуба терла стіни, наче велика щітка.
— Тоді цей лаз прогризли давні щури, — припустив візантієць.
— Щури-велети! — засміявся за його спиною Краслав.
— Замовкніть! — наказав їм Томирад.
«До гирла вже недалеко», — погодився з княжичем Макарій. Про те, що чекає їх за виходом із підземелля, він намагався не думати. Візантієць просто ліз й ліз у темряві, безжально обдираючи собі боки. Хідник закінчився раптово. Коли стіни з боків зникли, він не втримав рівноваги й впав. Краслав, що йшов за ним, перечепився через ноги Макарія й також опинився на кам’яній долівці. Дзенькнула зброя.