І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Товаришу Ляндер, по якому праву ти арештовуєш людей? — сердито спитав Ганжа, наче й не помічаючи простягненої руки.
В Ляндера спалахнуло обличчя, він відсмикнув руку, вхопився нею за ремінь, потім — за гудзик: видно, не знав, що з нею робити. Зрештою опанував себе, офіціально промовив:
— Може, пройдете до кабінету?
І, не чекаючи згоди, повернувся, зник у сінях, порикуючи новенькою амуніцією. Ганжа важкою тінню посунув за ним: позаду вже не кричали — завмерли жінки.
Зайшовши до кабінету, Ляндер різко повернувся, наблизився до Василя сердитим обличчям:
— Товаришу Ганжа, ти мені тут демонстрацій не влаштовуй!
У Василя недобре звузились очі, він конвульсивно ковтнув повітря, глухо спитав:
— По якому праву ти садовиш людей?
— Дозволь мені не звітувати перед тобою! — півнячим фальцетом задзвенів голос Ляндера. — Я, як начальник ДПУ…
— Та плював я на те, що ти начальник! — не витримав, нарешті, Ганжа й розлюченою горою посунув на Ляндера. — Я тут — Радянська влада, а не ти!.. Ану випускай людей!..
Ляндер боком, боком — від Ганжі та за стіл. І вже за столом відчув себе в певній безпеці:
— Товаришу Ганжа, ти мені тут анархії не розводь!
— Ти будеш звільняти людей? — підступав до столу Ганжа. — Випусти зараз, бо я і тебе звідси не випущу!
— Не маєш права!
— А от побачимо — маю чи ні!
Ганжа повернув ключ, що стирчав у дверях, сховав до кишені.
— Товаришу Ляндер, іменем Радянської влади ти заарештований! Будеш сидіти отут, поки не випустиш людей…
— Ти що, здурів? Ти розумієш, що ти робиш?
— Розумію, — сказав похмуро Ганжа. — Ану, давай сюди список!
Ляндер, здвигнувши плечима, Дістав список:
— На! Тільки ж знай: відповідатимеш партквитком!
Ганжа прочитав довгий список, подумав, окреслив твердим чорним нігтем прізвища Гайдука й Івасюти:
— Оцих двох забирай, не жалко, а інших звільни мені зараз же!
За півгодини, відпустивши наляканих дядьків (кожен, виходячи з каталажки, насував шапку на брови, чимчикував швиденько подалі від біди, поки начальство не роздумало), непрошені гості лаштувалися в дорогу. Всі міліціонери — на конях — оточили Івасюту й Гайдука. Оксен опустив голову, віддаючи себе в руки божі, Гайдук же, відшукавши злими очима Ганжу, що вийшов на ганок, закричав:
— Василю, бог тебе покарає, що знущаєшся над невинними!
— Ладно, ладно, паняй собі, праведнику, там розберуться! — похмуро відповів Ганжа, і Гайдук тільки сплюнув лютою слиною в пилюку.
На баскому коні — не кінь, а картинка — до ганку під’їхав Ляндер. Холодно козирнув, скупо кинув:
— Зустрінемось у повіткомі!
Ганжа відразу ж уявив кабінет Гінзбурга і особливо товаришку Ольгу з її загрозливо настовбурченими: грудьми, тоскно подумав: «Заїсть, бісова баба! Загризе тепер на смерть!»
В той же вечір Василь напився. Запросила його Марта на вечерю — спіймала біля сільради, коли Ганжа повертався з поля: блукав, як неприкаяний, поки й потемніло. Видно, довго чатувала на нього, бо змерзла, аж зубами видзвонювала.
Зачувши, що він буде в гостях не один, Василь уже не вагався. А чому б і справді не зайти — посидіти серед своїх, розігнати невтішні думки, зігрітись душею! Хай там, у повіткомі, роблять, що хочуть, а правда таки на його боці, і, коли б оце Ляндер ще раз приперся в село та почав хапати направо й наліво, він знову наполіг би на своєму: «Бо від того, що він потім покарає мене, комуніста Ганжу, Радянська влада не постраждає, а коли загрібати отак людей, не розібравшись, де винен, а де й ні, то тут нашій владі кінець! Вб’єте ви в селянській душі довір’я до неї…»
— Де ж хлопці? — зупинився Василь посеред хати. Під сволоком висить лампа, кидає світло на побілені стіни, свіжопомазану долівку, на стіл із мисками та двома пляшками з високими затичками, на старанно завішані вікна, — і затишно в хаті, тепло, так і ліг би он на той піл, вистелений подушками, покритий картатою ковдрою. Ліг би, розкидав би руки, ослабив би тіло, належане на пожовклих газетах, що давлять у боки, шелестять усю ніч, відганяючи сон.
— А й справді, де ж це хлопці? — і собі тривожиться Марта.
Пройшлася заклопотано по хаті, заглянула під піч, під стіл, наче сподівалася побачити там ораликів; здвигала плечима, ховаючи від Ганжі розпашіле обличчя. І Ганжа, здогадавшись одразу, не пішов сердито з хати, чого найбільше боялася Марта, а сказав тільки:
— Ладно…
«Ладно, Марто, не прийшли, то й не прийшли, побудемо вдвох. Такий настрій у мене сьогодні, дорога моя Марто, що не можу я йти в отой осточортілий кабінет та лягати на жовті газети. Тож краще я скину свою шкуратянку та сяду до столу. Тільки злий мені спершу, Марто, на руки. Та не туди дивишся, молодице, не заглядай мені в очі, дивись краще, куди ллєш. Тож сядемо до столу та вип’ємо оцієї чортячої самогонки, проти якої ми ось уже не один рік воюємо: б’ємо апарати, розливаємо брагу, а вона немов із-під землі б’є джерелом…»