Карафуто
- Автор: Донченко Олесь Васильевич
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: Любовь Борисовна Овсянникова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карафуто». Краткое содержание книги:
Японські володарі погрозами й знущанням намагаються вивідати у професора його новий секретний винахід.
Тим часом Володя, проявивши великі мужність і винахідливість, утікає з-під варти. Але як йому добитись до своїх крізь дрімучу тайгу?
Читачі довідаються про безліч надзвичайних, часом страшних пригод, які пережив Володя, пробираючись до прикордонників, щоб разом з ними визволити батька з лабет злочинців.
Коли капітанові показали фотокарточку Володі Дорошука, він ствердив, що це саме і є той юнак, який був у нього на «Нікка-мару».
Таким чином випадково були здобуті відомості про загибель Володі. Ця звістка приголомшила Івана Івановича. За одну ніч у нього посивіли виски. Він рвався в тайгу, ніби сподіваючись, що тайгові нетрі, ведмежа глушина й непрохідні болота вгамують його біль.
Він прибув у Н-ський загін, щоб дістати дозвіл для експедиції перейти через прикордонну тайгову смугу. Його телеграфно повідомили про те, що сина знайдено, але телеграма вже не застала геолога на місці.
У тайговій халупі радянські прикордонники знайшли двадцять кілограмів самородків та золотого піску, його намили японські хижаки-бандити на тому самому золотому розсипищі біля верхів'їв Ганзи, яке колись надибав у тайзі Ригор Древетняк. Оригінал щоденника курун-зулайського вчителя, де розповідалося про розсипище, викрала в свій час японська розвідка. Про все це розповів на допиті японець із шрамом.
Знайшли і склад зелених м'ячів, наповнених смертельним газом. Горбатий кореєць, як виявилося, прибув у тайгу на Сахалін, щоб організувати доставку «м'ячів» у промислові центри Радянського Союзу.
Геологічна експедиція вирушила в тайгу. Три дні пробув Володя з батьком. Настав час розлучитися. Юнак повинен був вернутися додому.
— І я скоро приїду, слово честі, голубе, — говорив Дорошук. — Тепер скоро. Головне, що розсипище справді існує. А ти їдь, заспокой матір. Та й школа, школа; десятий клас — це не жарт. Я радий, дуже радий.
Він знову, здається, помолодшав років на двадцять, і лише зрадлива сивина на висках лишалась як красномовна пам'ятка про пережиті злигодні.
Перед самим від'їздом Іван Іванович відкликав сина в куток і з таємничим виглядом зашепотів:
— Тут, голубе, така справа… Признаюсь тобі, що на допиті в того клятого Куронуми я назвав себе членом партії. Збрехав. Язик не повернувся сказати, що я… не в лавах партії… А жити далі безпартійним — сам знаєш… Ну, та що тут говорити! Розумієш?
— Розумію, тату. — І обидва засміялись.
ОБРАНА ПРОФЕСІЯ
«Байкал» був першорядний швидкохідний пароплав. Але Володі здавалося, що вперше за все своє життя він подорожує на такій «черепасі». Останні кілька годин перед тим, як вималювалися вдалині туманні обриси прекрасного рідного міста, Володя був сам не свій. Минуло рівно два місяці відтоді, як юнак відплив звідси на «Сибіряку». Не вистачало далі сил чекати, коли можна буде нарешті побачити матір. Серце то завмирало, то раптом починало калатати, як молоток у руках коваля.
Мучила думка, чи вийде його зустрічати Інга. Він ще на пароплаві прочитав у газеті докладне оповідання про свої пригоди. Він вважав себе до деякої міри героєм.
Ще здалека Володя побачив матір.
— Мамо, мамочко, — закричав він, — ти така ж, як і була, рідна моя матусю!
Він бачив, що мати постаріла, посивіла, з'явились у неї нові зморшки на чолі, але він усе твердив:
— Мамочко, ти така ж, ти зовсім, зовсім не змінилася!
Краплі радісних сліз котились у неї по глибоких борозенках. Володя відчував на губах, які вони солоні, ці материнські сльози, і теплі, як тихий весняний дощ.
— Я знала, синку, знала, що ти живий і що нічого, нічого не змінилося…
Він почув за собою легкі кроки, легкі й знайомі. Озирнувся і побачив Інгу.
Інга виросла і змужніла. Погляд її сірих очей здавався Володі задумливим і суворим. Тільки наступного дня, коли юнак прийшов до неї і вони залишились удвох, на обличчі в дівчини майнула усмішка колишньої Інги.
— А знаєш… я грав з тобою в тайзі Гріга, — сказав Володя. — Пам'ятаєш, «Танець Анітри»?
Вона посміхнулась і ледве помітно почервоніла.
— Хоч тебе і не було, — сказала вона, — але я сиділа з тобою ось тут…
Вона вказала на чорне блискуче піаніно, на кришці, якого відбивалась електрична лампочка.
— Ось тут, Володю. Рядом.
Обом було трохи ніяково, не знали, з чого почати розмову, про що насамперед треба сказати.
— Ти трохи не такий, як раніше, — сказала вона.
— Можливо, це від різкої зміни системи харчування, — пожартував він. — У тайзі я здебільшого харчувався представниками класу черевоногих, групи молюсків, а зараз мене годує мати маслом, яйцями…