Карафуто

— Батько! Мій батько!

Він штовхнув двері з такою силою, що вони грюкнули об стіну, як постріл з гармати. Перше, що побачив Володя, був незмінний гострий клинчик борідки й короткозорі блакитні очі за скельцями пенсне. Юнак пам'ятає, як він кинувся батькові на груди, як брязнуло на підлогу пенсне, як кілька разів, замість губ, поцілував батька в ніс.

Усе було наче уві сні. Наче не батько, а він сам, Володя, став раптом короткозорий і тепер бачив батька мов за серпанком вологого туману. Кожен рух, кожне сказане слово і кожен звук набрали враз надзвичайного, глибокого значення, прихованого змісту, і водночас дивно було, що він, Володя, нічого не розуміє і, власне, ще зовсім не роздивився на батька, бо для цього треба випустити з рук його шию і відступити на крок. І вперше побачив тоді Володя, що батькові виски посивіли, стали як піна на гребенях бурунів…

Історія звільнення академіка Дорошука з японського полону здається зовсім нескладною. Про те, що Володя втік, Іван Іванович довідався від свого вартового Сугато. Зародилась надія на скоре визволення. Але минали дні, а становище не змінювалось. Інаба Куронума вигадував нові й нові засоби катування, вимагаючи зрадити батьківщину. Тоді Дорошук оголосив голодовку.

На п'ятий день голодування в підвал, де був замкнений геолог, з'явився Куронума з Лихолєтовим. Цього разу Іван Іванович відчув у всій постаті начальника таємної поліції щось нове, незвичайне. Білогвардієць теж тримався, як рибалка, в якого втекла з гачком у роті велика риба.

— Пан Інаба Куронума звільняє вас, — сказав він. — Уже завтра ви зможете покинути гостинну територію Карафуто.

— Але? — обізвався Дорошук.

— Але спочатку треба вам підписати деякі папери… Такий порядок, як кажуть, для форми.

Інаба Куронума завуркотів щось миле, люб'язне.

— Пан начальник поліцейського управління, — переклав Лихолєтов, — бажає вам щасливої подорожі і передає вітання всім вашим родичам і знайомим.

— Але?

— Але спочатку дайте розписку, що ми поводилися з вами дуже чемно і що ви всім були задоволені.

«Коли це не нова провокація, — майнула в геолога думка, — то, напевне, Володя благополучно перейшов кордон і уряд знає тепер про мою долю».

— Я можу дати розписку, — сказав Дорошук, — що я сам себе тримав у холодному підвалі, знущався над собою й сам себе катував, а ви умовляли мене не робити цього. І запам'ятайте: коли мене сьогодні не звільните, завтра про це пожалкуєте!

Звільнили Івана Івановича того ж таки дня. Вже на батьківщині довідався він, що в Радянському Союзі було одержано по радіо повідомлення про його долю. Підпільна комуністична радіостанція в Японії розповіла про катування відомого на цілий світ радянського академіка. А вже через годину після цього повірений у справах СРСР у Токіо заявив японському урядові вимогу негайно звільнити академіка Дорошука і відправити його на батьківщину.

Визволившися з полону, академік зараз же організував нову геологічну експедицію. Одночасно за розпорядженням Радянського уряду йшла підготовка до розшуків Володі. Але тут з'явилась у газетах звістка, що капітан затриманої в радянських водах японської шхуни «Нікка-мару» заявив на допиті, що в нього на шхуні деякий час працював «підозрілий юнак росіянин», якого знайшли на пустинному березі Охотського моря і який «упав за борт і зник безвісти в момент арешту шхуни».