Карафуто

Ці слова вразили Володю, як раптовий грім. Юнак підійшов до корейця і, не в силі стримати страшного хвилювання, схопив його за плечі.

— Ти брешеш! — прохрипів. — Ми зараз на Карафуто. Навіщо ти брешеш?

Кореєць злякано встав і з силою вдарив себе в груди:

— Моя правду сказав! Моя правду! Совєтскі Союз! Карафуто — там! Тридцять кілометра!

Володя знеможено сів на піл. Кореєць, напевно, казав правду. Навіщо б він брехав? Але як це сталося, що він, Володя, перейшов кордон, навіть сам того не помітивши?

І вже юнак знайшов розгадку. Це, безумовно, трапилось у ту ніч, коли ревучий потік підхопив його, збитого з ніг пінистими бурунами, і помчав укупі з вирваним з корінням деревом. Його, Володю, переніс через кордон шалений потік під час страшної нічної зливи. Так, це, певно, було так, і кореєць каже правду!

Вражений звісткою, Володя поволі оговтався. Радість, якій немає меж, знялася в грудях. Юнак задихався. Невже цьому правда? Він перейшов кордон! Він знову на своїй батьківщині!

«Але що робить цей кореєць у тайзі? Ах, так, — зелені м'ячі! «М'яш! М'яш!..»

Де наші? — враз гукнув юнак. — Кажи, де наші?

Насі? Які насі? — залопотів кореєць, тулячись у куток.

— Наші радянські люди? Червоноармійці? Прикордонники де?

Кореєць потемнів і замахав перед собою руками, наче захищаючись від несподіваного нападу.

— Моя не знай! Моя тихий люди!

Зненацька він витяг шию, прислухаючись. Щось вловиме, незрозуміле майнуло на його обличчі. Володя теж мимоволі прислухався. До його вуха долетіли кроки й уривки розмови.

Юнак хутко пішов до порога. Він почув японські слова. Він відчув небезпеку. Ця халупа з горбатим корейцем, глуха тайга — все це дуже підозріле, і краще, коли…

Враз перед ним блиснуло лезо сокири. Кореєць, наче кішка, плигнув уперед і перегородив шлях.

— Стій! — загукав він, незграбно вимахуючи сокирою. — Моя сказав — стій!

Двері розчинились, і в халупу один за одним увійшли четверо японців з заступами. Один з них обережно поклав на стіл клунок. Побачивши Володю і корейця з сокирою, тривожно загомоніли:

— Що тут таке? Що трапилося? Хто цей обідранець?

Володя догадався, що це ті старателі, на який він сьогодні натрапив у тайзі. Відступ був одрізаний. Юнак обіперся рукою об стіл і, намагаючись бути якомога спокійнішим, зневажливо вимовив японською мовою:

— Спитайте краще в нього, — махнув на корейця, — чого він кинувся на мене з сокирою.

Японці оточили Володю.

— Хто ти? — спитав один з них із шрамом через увесь лоб. — Звідки знаєш японську мову?

— Спочатку скажіть мені, хто ви? — відповів запитанням на запитання Володя.

— Він шукає прикордонників, — вискочив наперед горбатий кореєць. — його підіслано до нас! Він — чекіста! Він — енкаведе!

У Володі потерпла спина — ці люди бояться радянських прикордонників, бояться НКВС! Це — вороги! Але юнак як тільки міг спокійно спитав:

— А вам хіба буде дуже страшно, коли ви взнаєте, що я, наприклад, найголовніший чекіст?

«Аби губа клята не виказала!»

Японці перезирнулись. А Володя, граючи свою роль, з притиском запросив:

— Сідайте, громадяни, сідайте. Вам треба спочити!

Це прозвучало в юнака майже як наказ. Японці знову розгублено перезирнулись і посідали. Лишився стояти тільки четвертий, із шрамом на лобі.

— Ну, а далі що? — спитав він. — Мої громадяни сіли.

— А далі поговоримо, — відповів Володя, спокійно сівши й собі, хоч болісно вирували думки, шукаючи виходу з становища.

— Поговоримо, — бовкнув японець.

— Ви мене, мабуть, вважаєте за старця, — вів далі Володя. — Воно, дійсно, я трохи обшарпаний. Не дивно, адже довелося довгенько пошарити мені з товаришами по тайзі, поки знайшов ваше гніздо.