Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
Полковник потиснув нам руки і відійшов до Амана, який курив біля «лендровера».
Ми з Петром стояли геть ошелешені. Я тримав у руках великий конверт. У вухах досі звучав голос полковника. Я вже не думав про старезний на вигляд пором, на якому мусив перепливти Каспій. Подальша дорога викликала в мене значно серйозніші побоювання. Не лише за себе, але й за Гулю. Передусім за Гулю. Було би дурницею розраховувати, що можна проїхати через Кавказ, особливо у наш час, коли і в Дагестані, і в Чечні ще стріляють.
Я подивився на Петра. Судячи з його похмурого вигляду, він теж не відчував особливої радості від майбутньої дороги.
— Ну, що робитимемо? — запитав я.
— А що робити? — голосом фаталіста відповів він. — Слід усе довести до кінця.
Він дістав свою люльку. Закурив.
Я кивнув, а сам подумав: «Якби ти був палестинцем, радів би, напевно, кожній можливості померти за батьківщину і за Аллаха».
Озирнувся на машину. Галя сиділа на сталевій боковій сходинці «лендровера», а Гулі не було видно. Я захвилювався. Наблизився, запитав Галю.
— Вона туди пішла, — Галя показала рукою на ангар з напівпрочиненими іржавими ворітьми.
— Навіщо?
— Перевдягтись...
Я попрямував до ангара, але не встиг подолати й півшляху, як побачив Гулю, яка вийшла мені назустріч у джинсах і сірій футболці. В руці вона несла згорнуту темно-червону сорочку-сукню.
— Ти знаєш, куди ми їдемо? — запитав я в неї напівпошепки.
— Так, — відповіла вона і всміхнулася.
— Може, тобі краще лишитися зараз тут? А потім прилетиш до Києва, коли все вже буде позаду. Я тебе зустріну.
Гуля заперечливо хитнула головою.
— Ми тепер одне ціле: чоловік і дружина, — сказала вона. — Я можу загубитися без тебе, ти загубишся без мене. Я не хочу лишитися сама...
Я пригорнув Гулю, міцно притиснув її до себе і відчув її обійми у відповідь, її сильні, красиві руки.
«Хто з нас кого захищатиме?» — подумав я не без іронії.
— Усе буде гаразд, — прошепотіла мені у вухо Гуля і запечатала слова поцілунком.
Я теж поцілував її у вухо.
54
Щойно два азербайджанці в брудних синіх комбінезонах з’явилися біля в'їзду на пором, перекритого пофарбованим у червоне ланцюгом, біля причалу зібрався чималий натовп охочих стати пасажирами. Черга машин простягнулася метрів на двісті до іржавого ангара, і хвіст її сховався десь за ним. На дашку ангара метровими білими літерами було написано «ТУРКМЕНБАШІ». Спочатку я здивувався, але згодом збагнув, що це нова назва Красноводська.
Обидва самоскиди стояли тепер у першому десятку.
Я з сумом озирнувся на «лендровер». Це авто викликало в мене значно більше довіри, ніж «КрАЗи». І хоча я особливо не покладався ні на Амана, ні на Юрія, було би значно спокійніше, якби вони поїхали з нами. Але те, що вони залитися тут, було цілком логічно — вони зоставалися на своїй території. Ось тільки чому разом із ними залишався полковник Тараненко? Які справи затримували його в Туркменістані, якщо головним завданням було доправити пісок в Україну?
Пофарбований у червоний колір ланцюг із гуркотом упав. Один з азербайджанців ліниво потягнув його на край і там присунув ногами до бокового борту. Другий став посередині в'їзду і жестом запросив передній автомобіль. Червона «Лада» під'їхала і зупинилася. Водій — низенький і миршавий кавказець — вийшов із машини, відрахував контролеру в синьому комбінезоні певну кількість купюр і, повернувшись у авто, заїхав на палубу.
Контролер уважно простежив, куди поїхала і де зупинилася «Лада», потім повернувся і жестом підкликав наступну машину.
Сонце припікало. Я витягнув із бокової кишеньки свого рюкзака повстяну гостроверху шапку, розправив її і надів на голову. Знову підійшов до Гулі.
— А тобі Аман нічого не казав? — запитав я.
— Про що?
— Про нашу поїздку...
— Ні, — відповіла Гуля. — Він тільки побажав удачі. Тричі.
— Тричі? — перепитав я.
Вона кивнула.
Я озирнувся, кинув погляд на Амана, Юрія і полковника, які спокійно про щось вели розмову, стоячи між джипом і ангаром. Подивився на Петра і Галю, які мовчки сиділи на сталевій сходинці «лендровера». За всього мого внутрішнього напруження я не міг не відчувати атмосфери дивовижного спокою, що панував у порту. Я не міг не помітити холодного спокою на обличчях Петра і Галі та безтурботності трійці колег. Навіть завантаження на пором минало якось занадто спокійно, без поспіху, без галасу й криків. Піші пасажири терпляче чекали, доки одна по одній машини не заїдуть на палубу.