Світ не створений

— Щоб мене народити.

— А чого вона не зробила цього, наприклад, у Києві?

— Щоб у спокої…

— Ти дурна? Якого ти року народження?

— 1986.

— І?..

Коли вибухнув Чорнобиль, деяким майбутнім матерям порекомендували зробити аборти — була загроза, що понароджуються монстри. Точніше не так: матері приходили на огляд до лікаря, а він казав: пфф, так вам же заборонено народжувати, ні, мамко, це не залежить від терміну й протікання вагітності, ми вам пропонуємо зробити невеличку нескладну дуже безпечну маніпуляцію.

Віра теж прийшла до лікарні. Усе в неї з Інною було в межах норми, предобре протікала вагітність. Але лікарка їй каже — отак і так, причому говорить: от народите собі пізніше, а тепер є ризик для вас — ви, ймовірно, двоголовим і не розродитесь, але самі можете вмерти. А кабінет був на першому поверсі. Ну, Віра ніби погодилася й каже: завтра прийду. А лікарка відповідає: ні-ні, треба сьогодні. І медсестра на дверях стоїть, в’язку ключів у руці перебирає. Віра ж каже: добре, сьогодні — то сьогодні. І поки лікарка заповнює бланки, а медсестра під дверми нав’язливо постоює, Віра вивчає будову вікна. Коли хвилинна стрілка годинника стає на 11, вона схоплюється, підбігає до вікна, швидко його розчиняє, переступає й вибігає просто на клумбу.

Віра мчить вперед, летить. Вона так пробігає кілька кварталів. А потім зупиняє таксі, приїжджає до гуртожитку, де після евакуації мешкає, швидко збирає речі — і до Лисичанська, де її не знайдуть. Бо в її животі — зовсім не інший суб’єкт, там — вона сама, щось більше за неї саму.

…Їй сказали, що дуже владний чоловік у верхах обізлився на всіх матерів світу. Потім з’ясувалося, що то сам цар. Цар наказав знищити всіх ненароджених дітей краю. Віра сіла в автобус і погнала на Схід. І було вбито чотирнадцять тисяч малюків — але не її дитина. Донечка чемно сиділа у Віриному животі. Вона не хотіла народжуватися в жодному брудному й недостойному місці. Вона не показувалася в недалекому до забруднених радіацією місць госпіталі, вона сиділа непорушно в пропахлому потом автобусі, вона не поспішала виходити в швидкій, де в лікарки руки смерділи цигарками, — тільки на родильному ліжку, тільки в палаті, що пахла дезінфектором.

…Я пес, що хоче стати ластівкою у вірші поета з Гранади, що хотів стати всім. Я пральна дошка, випрямлена, виклепана в рівну бляху. Я навчений танцям ведмідь. Я тигр, відучений їсти голови інших істот і випущений у дику природу. Я співачка, яка виспівала весь голос, — мене всі змушені слухати і вдавати, що все добре. Я книжка, яку купили на подарунок, але спочатку вирішили почитати самі й пролили на сторінки каву. Я сторічний корінь женьшеню, що втратив усі корисні речовини й тільки дає хибні надії. Я кава, що збігла з джезви. Я Кривенька Качечка, що не перетворюється в Чемну Дівчину. Я Царівна Жаба, яка просто жаба. Я Мудра Дівчина — дурна страшно. Я казка, прочитана надто швидко, лиш для галочки. Я долоня на роті, коли говорять правду. Я руки за спиною, коли брешуть. Я зачиняю свій дім, а вночі вибиваю у нім вікно і краду. Я знаходжу в коробці з документами заховане в маленький пакетик твоє золотисте волоссячко, Інно, зістрижене під час хрещенні, і підпалюю запальничкою. Я перевіряю: а що як це золота нитка — не волосся? Я — післясмак. Я — ще щось… Але що?…Забула.