Цілодобова книгарня містера Пенумбри

— Гадаю, ми могли б створити тривимірну матрицю градації насиченості чорнил.

Сніжно-біла борода Федорова розпливається в усмішці.

Не знаю, що трапиться, коли ґуґлівці розшифрують «Мануція». Певна річ, мені добре відомо, чого точно не трапиться: померлі брати й сестри Пенумбри не воскреснуть. Вони не являться нам. Навіть не промайнуть у вигляді спектральних блакитних примар, як у «Зоряних війнах». Реальне життя — це вам не «Хроніки Співочих Драконів».

Але це таки може бути сенсацією. Самі подумайте — таємнича книжка першого великого книгодрукаря, оцифрована, розшифрована та опублікована. Може, The New York Times напише про це у своєму блозі.

Ми вирішуємо запросити всіх членів тутешнього відділу товариства в Маунтін-В’ю, щоб вони могли спостерігати все дійство. Пенумбра доручає мені передати запрошення тим, із ким я найкраще знайомий.

Я починаю з Розмарі Лапін. Видираюся крутими сходами до її гобітської нори й тричі стукаю у двері. Вони ледь прочиняються, і крізь щілину я бачу, як перелякано кліпає одне око Лапін.

— Ох! — вона скрикує й відчиняє двері навстіж. — Це ви! Чи ви… тобто… чи вас… себто… що трапилося?

Вона запрошує мене всередину, відчиняє вікна й розмахує ­руками, розганяючи запах марихуани, а тоді за чаєм я оповідаю їй про останні події. Її очі розширюються, у них зблискує пожадливий вогник. Я бачу, що їй уже не терпиться самій спуститися до Читального Залу, накинувши на плечі славнозвісну чорну мантію. Я кажу, що в цьому немає потреби. Кажу, що велику таємницю Нерозривного Корінця, ймовірно, розгадають уже за кілька днів.

Лапін не виявляє жодних почуттів.

— Гм, дуже цікаво, — нарешті каже вона.

Чесно кажучи, я очікував трохи більше ентузіазму.

Я розповідаю те саме Тінделлу, і він реагує краще за Лапін, хоч я й не певен, чи він дійсно схвильований майбутнім відкриттям, чи так реагує на всі новини. Може, якби я сказав йому, що в «Старбаксі» продаватимуть новий вид лате із запахом книжок, він би вигукнув щось на кшталт:

— Неймовірно! Дивовижно! Приголомшливо!

Він хапається за голову, кошлатить пальцями сиві кучері. Він гасає квартирою — невеличкою однокімнатною студією неподалік океану, де можна почути, як перемовляться між собою туманні сирени, — без упину кружляє, зачіпає ліктями стіни й фотографії в рамах. Вони перекошуються, а одна навіть падає на підлогу, і я схиляюсь, щоб її підняти.

На світлині напханий пасажирами вагон фунікулера під божевільним кутом, а попереду в строгій синій уніформі сам Тінделл — молодший, худіший, з темним, а не сивим волоссям. Він широко всміхається і, наполовину висунувшись із вагона, вільною рукою махає фотографові. Тінделл — провідник на фунікулері. Так, я уявляю. Напевне, він…

— Чудово! — він досі кружляє. — Несказанно! Коли? Де?

— У п’ятницю вранці, містере Тінделл, — кажу я. У п’ятницю вранці в яскравому, миготливому серці Інтернету.