Брати Кошмарик, Магістр і я

Звісно, я не зможу пригадати його собі повністю, з подробицями. Сну не можна переповісти з усіма його таємничими чудесами. Однак той сон був винятково виразний, хоч і винятково жахливий. Тому все-таки спробую.

А було це так.

Мені снилося, ніби я сиджу біля свого робочого столу. Сиджу й переглядаю велику книгу, оправлену в білу шкіру й оздоблену позолотою. Я всіляко намагаюсь прочитати текст, але старовинний і заплутаний стиль цього твору стає дедалі незрозумілішим. А мені вкрай необхідно знати, що там написано. Бо це «Таємна книга різних снів», у якій мудро розтлумачено будь-який людський сон.

Я почав вивчати кожну сторінку «Книги» і зненацька збагнув: відбувається щось жахливе. Я сиджу над «Книгою» задоволений, навіть можна сказати щасливий, але в мене якось дивно розповзаються ноги, вигинаються руки, осідає хребет.

Так, ніби я був один, а сон розділив мене на двох. А ще гірше, що той другий «я» появився в страшенно гидкому вигляді: наче купа біло-рожевих кісток, які дуже добре обгризати. У мене потемніло в очах — звідкись іздалеку до мене долинув переляканий, тремтячий шепіт двох утікачів, тобто моїх мозкових півкуль. «Як ти думаєш?» — запитує одна. «Я нічого не думаю», — каже друга. Потім перша: «Ми втратимо свою квартирну площу?» Друга: «Я нічого не знаю»; Перша: «Ти думаєш, що ті дракони не заберуться в череп?» Друга, стримуючи плач: «Я нічого не думаю і не хочу нічого знати». А я старався додуматись, збагнути, про яких драконів іде мова. І раптом усе стало ясно! Вже не треба було ані додумуватись, ані дізнаватись. Просто я побачив тих «драконів», загалом симпатичні тваринки й гарненькі, хоч у цьому сні вони були грізні, мов справжні дракони. Якийсь час ми сиділи над купою кісток мовчки. Обидві розумні й симпатичні мордочки пускали слину над тими (над моїми!) кістками з усе більшим апетитом і смаком. А мене від цього видовища охоплювали огида й відраза. Страх уві сні значно сильніший, ніж наяву. Особливо тоді, коли тебе роздягають аж до кісток. Хоч я навіть уві сні не буваю дуже боягузливим. Тим більше, що сидів у сусідній кімнаті над «Таємною книгою снів», якої насправді взагалі немає, але вві сні я дуже розраховував на її допомогу. Однак я не встиг нічого підрахувати, вирахувати чи перерахувати, бо мусив припинити читання, — в дитячій кімнаті, на собачому матраці, розпочалась надзвичайно важлива для мене розмова між дуже лагідним і терплячим на вигляд мислителем Ренні й Массумі, собачою красунечкою, часом з ангельською, а часом із зовсім сатанинською привабливістю.

— Массумі,— каже Ренні.— Я знаю цей запах. Це щось вражаюче й незвичайне, чи ж не так?

— Ох, Ренні,— стогне Массумі,— це щось надзвичайно приємне. Я теж ніби знаю цей слід. Але звідки? Звідки, і де, і яким чином?