Майстер і Маргарита
- Автор: Булгаков Михаил Афанасьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Микола Білорус
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Майстер і Маргарита». Краткое содержание книги:
Хитрощі фіндиректора добре завважив Варенуха, який запитав, скинувшись, до того ж у очах йому майнув виразно лихий вогонь:
— Ти чого дзвониш?
— Машинально, — глухо відповів фіндиректор, відсмикнув руку і своєю чергою нерівним голосом запитав: — Що це в тебе на обличчі?
— Машину занесло, вдарився об дверцята, — відповів Варенуха, одводячи очі.
«Бреше!» — подумки вигукнув фіндиректор. І тут раптом очі його полізли на лоба і стали зовсім безумними, і він прикипів поглядом до спинки крісла.
Позад крісла, на долівці, лежали навхрест дві тіні, одна густіша й темніша, друга слабка і сіра. Виразно було видно на підлозі тіні від спинки крісла та його загострених ніжок, але над спинкою на підлозі не було тіньової голови Варенухи, так само як під ніжками крісла не було ніг адміністратора.
«Він не відкидає тіні!» — подумки зойкнув Римський. Його затіпало.
Варенуха злодійкувато обернувся, простежуючи безумний погляд Римського, за спинку крісла і зрозумів, що його викрито.
Він підвівся з крісла (те саме зробив і фіндиректор) і відступив від стола на крок, затиснувши в руках портфеля.
— Допетрав, проклятущий! Завжди був промітний, — злостиво посміхнувшись простісінько в обличчя фіндиректорові, проговорив Варенуха, несподівано скочив до дверей і швидко посунув униз запобіжник англійського замка.
Фіндиректор одчайдушно оглянувся, відступаючи до вікна, що виходило в сад, і в цьому вікні, залитому місячним сяйвом, побачив притиснуте до шибки обличчя голої дівулі та її голу руку, яка просунулась у кватирку і силкувалася висмикнути нижній засувчик. Верхній уже був висмикнутий.
Римському видалося, що світло в настільній лампі гасне і що письмовий стіл нахиляється. Римського обдало крижаною хвилею, але, на своє щастя, він переборов себе і не впав. Решток його сили стало на те, щоб шепнути, але не крикнути:
— Допоможіть…
Варенуха, охороняючи двері, підскакував коло них, надовго зависаючи в повітрі й гойдаючись у ньому. Скарлюченими пальцями він махав у бік Римського, сичав і цмокав, робив миги дівулі у вікні.
Та заспішилась, встромила руду голову у кватирку, витягла, скільки могла, руку, нігтями почала дряпати нижній шпінгалет і трясти раму. Рука її почала видовжуватись, як гумова, і вкрилася трупною прозеленню. Нарешті зелені пальці мертвої обхопили важільок засувчика, повернули його, і рама почала розчинятися. Римський слабенько скрикнув, прихилився до стіни, а портфель виставив уперед, як щит. Він розумів, що прийшла його погибель.
Рама широко розчахнулась, але замість нічної свіжості та аромату зелені до кімнати ринув пах льоху. Покійниця ступила на підвіконня. Римський виразно бачив плями тління на її грудях.
І в цей час радісний нежданий крик півня долетів із саду, із тієї низької будівлі за тиром, де тримано птахів, які брали участь у програмі. Горлатий муштрований півень сурмив, вістуючи, що до Москви зі сходу котиться світанок.
Дика лють спотворила обличчя дівулі, вона хрипко лайнулася, а Варенуха коло дверей верескнув і повалився з повітря на підлогу.
Півнячий крик повторився, дівуля клацнула зубами, і руде її волосся піднялося сторч. З третім криком півня вона обернулась і вилетіла геть. І слідком за нею, підскочивши і виструнчившись горизонтально в повітрі, скидаючись на купідона в польоті, виплив повільно у вікно через письмовий стіл Варенуха.
Сивий, як сніг, без єдиної чорної волосинки, дід, який недавно ще був Римським, підбіг до дверей, зняв запобіжника, відчинив їх і кинувся бігти темним коридором. Перед поворотом на сходи він, стогнучи від страху, намацав вимикач, і сходи освітилися. На сходах дід, якого трясло і тіпало, упав, бо йому здалося, що на нього згори м’яко повалився Варенуха.
Збігши донизу, Римський побачив чергового, який заснув на стільці коло каси у вестибюлі. Римський навшпиньки прокрався повз нього і вислизнув у головні двері. На вулиці його трохи попустило. Він настільки дійшов до тями, що, хапаючись за голову, зміг усвідомити, що капелюх його залишився в кабінеті.
Само собою зрозуміло, що за ним він не повернувся, а задихаючись, побіг через широку вулицю на протилежний ріг до кінотеатру, побіля якого маячив червонуватий тьмяний вогник. Через хвилину він був уже коло нього. Ніхто не встиг перехопити машину.
— До кур’єрського ленінградського, дам на чай, — важко сапаючи і тримаючись за серце, проговорив дід.