Майстер і Маргарита
- Автор: Булгаков Михаил Афанасьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Микола Білорус
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Майстер і Маргарита». Краткое содержание книги:
Коли вона затихла, я сказав:
— Я зненавидів цей роман, і я боюсь. Я хворий. Мені страшно.
Вона підвелася і заговорила:
— Боже, який ти хворий. За що це, за що? Але я порятую тебе, я тебе порятую. Що ж це таке?
Я бачив її запухлі від диму й плачу очі, відчував, як холодні руки пестять мені чоло.
— Я тебе вилікую, вилікую, — лебеділа вона, впиваючись мені в плечі, — ти відновиш його. Чом, чом я не залишила у себе один примірник!
Вона ошкірилася від люті, щось іще говорила нерозбірливе. Потім, стиснувши губи, заходилася збирати і розправляти обгорілі сторінки. Це був якийсь розділ з середини роману, не пам’ятаю який. Вона акуратно склала аркуші, загорнула їх у папір, перев’язала стрічкою. Всі її дії показували, що вона сповнена зваги і що вона опанувала себе. Вона зажадала вина і, випивши, заговорила спокійніше.
— Ось як доводиться платити за брехню, — говорила юна, — і більше я не хочу брехати. Я залишилася б у тебе й зараз, але мені не хочеться робити це в такий спосіб. Я не хочу, щоб у нього назавжди лишилось у пам’яті, що я втекла від нього серед ночі. Він не зробив мені ніколи нічого лихого… Його викликали несподівано, в них на заводі пожежа. Але він повернеться невдовзі. Я поясню йому все завтра вранці, скажу, що кохаю іншого, і назавжди повернусь до тебе. Відповідай мені, ти, може, не хочеш цього?
— Бідна моя, бідна, — сказав я їй, — я не допущу, щоб ти таке вчинила. Зі мною буде зле, і я не хочу, щоб ти гинула разом зі мною.
— Тільки ця причина? — спитала вона і наблизила свої очі до моїх.
— Лише ця.
Вона страшенно пожвавішала, припала до мене, обвиваючи мою шию, і сказала:
— Я гину разом з тобою. Вранці я буду в тебе.
І ось, останнє, що я пам’ятаю у своєму житті, це — смужка світла з мого передпокою, і в цій смужці випростане пасмо, її берет та її сповнені рішучості очі. Ще пам’ятаю чорний силует на порозі зовнішніх дверей і білий згорток.
— Я провів би тебе, але вже не матиму снаги повернутися сюди сам, я боюся.
— Не бійся. Потерпи кілька годин. Завтра вранці я буду в тебе.
— Це і були останні її слова в моєму житті… Цссс! — раптом сам себе урвав хворий і підніс пальця. — Бентежна сьогодні місячна ніч.
Він зник на балконі. Іван чув, як прокотилися коліщата коридором, хтось схлипнув чи зойкнув тихо.
Коли все стишилося, гість повернувся і сказав, що 120-та кімната дістала мешканця. Привезли когось, і він усе просить повернути йому голову. Обидва бесідники помовчали в тривозі, але, заспокоївшись, повернулися до перерваної оповіді. Гість розкрив був рота, але нічка, таки достеменно, була неспокійна. Голоси ще лунали в коридорі, й прихо-день почав говорити Іванові на вухо так тихо, що те, про що він розповів, дізнався лише один поет, за винятком першої фрази:
— Через чверть години після того, як вона покинула мене, у моє вікно постукали…
Те, що шепотів хворий на вухо Іванові, очевидно, вельми непокоїло його. Судоми одна за одною переходили по обличчю недужого. В очах його зринали й тріпотіли страх і шал. Оповідач показував рукою кудись у бік місяця, що давно вже пішов з балкона. Лише тоді, коли зовсім згасли звуки, що долинали ззовні, гість відсторонився від Івана й заговорив голосніше:
— Отож у половині січня, серед ночі, в тому ж таки пальті, але з обрізаними ґудзиками, я щулився від холоду в моєму дворикові. Позад мене були замети, що поховали кущі бузку, а попереду і внизу — слабко освітлені, закриті шторами мої віконця. Я припав до першого з них і прислухався — в кімнатах моїх грав патефон. Це все, що я наслухав, але добачити я нічого не міг. Постоявши трохи, я вийшов за хвіртку в провулок. В ньому гуляла заметіль. Під ноги мені метнувся собака, перелякавши мене, і я перебіг від нього на інший бік. Холод і страх, що став постійним моїм супутником, доводили мене до нестями. Я не мав куди йти, і найпростіше, певна річ, було б кинутись під трамвай на тій вулиці, до якої виходив мій провулок. Віддалеки я бачив ці наповнені світлом закрижанілі скрині, чув їхній огидний скрегіт на морозі. Але, дорогий мій сусіде, все полягало в тому, що страх полонив кожну клітиночку мого єства. Так самісінько, як собаки, я боявсь і трамвая. О, гіршої хвороби за мою в цій будівлі немає, запевняю вас!
— Таж ви могли дати до відома їй, — сказав Іван, співчуваючи бідолашному хворому, — тим паче, в неї ж ваші гроші? Адже вона їх, певно, зберегла?
— Не сумнівайтесь у цьому, безперечно, зберегла. Але ви, очевидячки, не розумієте мене? Або, вірніше, я втратив колишній свій хист описувати будь-що. Мені, втім, і не надто шкода за ним, бо він мені не знадобиться більше. Перед нею, — гість побожно подивився в пітьму ночі, — ліг би лист із божевільні. Хіба можна висилати листа, маючи таку адресу? Душевнохворий? Ви глузуєте, мій друже! Зробити її нещасною? Ні, на таке я не здатен.