Східний синдром
- Автор: Ілюха Юлія
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6677-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Східний синдром». Краткое содержание книги:
Вася сів, притримуючи руками голову. Здавалось, вона збільшилась у розмірах, як надута повітряна кулька, й от-от лусне. Підлога пливла перед очима, і крісло з «Психом» та котами немов гойдалось на хвилях прозорого невидимого моря. Спираючись на стіну, потихеньку дійшов до кухні. Набрав у чашку води — просто з-під крана — й випив. Мимохіть зауважив, що фліска й штани обліплені клаптями котячої шерсті. Сяк-так вичистив, накинув свою парку, яку знайшов на вішаку, і вийшов. «Психа» будити не став — знав, що, коли той спить, підняти його не може навіть артобстріл.
У кишені знайшлося кілька гривень на метро. У вагоні Вася дістав телефон — тридцять один пропущений. І всі — від Ані. Він вимкнув його від гріха подалі, скаже — розрядився. Випірнувши з підземки, ще годину тинявся вулицями, відтягуючи момент, коли переступить поріг квартири, поки остаточно не задубів у легкій куртці. Хотів дочекатись, коли дружина точно піде на роботу, і тихо відіспатися до її повернення, щоб бути готовим витримувати її агресивний натиск.
Вася прорахувався лише в одному — сьогодні була субота, і Аня, почувши скрегіт ключа, зустріла його на порозі — зі стиснутими губами й очима, що іскрили презирством і ненавистю.
— Ну нарешті, явився! — Вона перегородила йому шлях. — Герой наш недороблений! День і ніч десь валандався, а тепер прийшов додому. Не соромно тобі?
— Ну, Ань, не починай із самого ранку… — Вася відсторонив дружину й увійшов.
— Ах, мені тепер не починать! Ти лазиш невідомо де, бухаєш зі своїми алкашами, не робиш жодної спроби заробити хоча б якусь копієчку, а мені тепер не починать?! Скажи ще, що в тебе головочка бо-бо і я маю тебе жаліти! Скотина егоїстична! Нікчема! Лузер! — випльовувала Аня отруйні слова. — І де були мої очі, коли я погодилася вийти за тебе!
Раптом вона замахнулася й ударила його, коли він повернувся до неї, повісивши куртку. Ляпас по неголеній щоці був гучним, наче плескіт долонею по воді. Стояла й важко дихала, здуваючи пасма волосся з розпашілого обличчя. За мить знову кинулася на чоловіка.
Той перехопив її руку.
— Припини.
Не помітила загрозливої нотки в його голосі, вирвалася, заверещала:
— Ненавиджу! Та щоб ти здох, невдаха грьобаний! Ти нуль, пусте місце, плюнути й розітерти. Тьху!
— Припини, я сказав! — уже кричав Вася.
Давня, приховувана, стримувана раніше лють заповнила його по вінця, і він втрачав над собою контроль, вивергаючи її, як вулкан розпечену лаву. Вибухнув у крові адреналін, у вухах і голові зашуміло. Він наче знову біг з автоматом, а за його спиною вибухала й плавилася земля. Попереду був ворог, а ворога належало знищити, поки він не знищив тебе.
Аня замовкла, застигла, відступила на крок, відчуваючи, що перейшла межу — побачила це по його божевільних очах. Але Васю вже було не спинити. Його кулак ударив точно в її око з ідеально рівною стрілкою підводки.
Дружина відлетіла в дальній кінець коридору так легко, наче була не живим тілом, а гумовою лялькою. Вася підскочив до неї зі стиснутими кулаками.
— Не виводь мене більше, курва! Чуєш, не виводь! — кричав він, бризкаючи слиною. — Не виводь, бо вб’ю!
Його обличчя побагровіло, на шиї канатами видулися вени.
Аня скрутилася в куточку. Стиха вила, затуливши голову руками.
Він схопив її за волосся й шарпав туди-сюди, наче виховував кошеня, що зробило калюжу в хазяйських капцях. Анина голова теліпалася, як на шарнірах. Вона не робила жодних спроб себе захистити, лише продовжувала вити.
— Ти, сука, вісім років мене виводила і досі продовжуєш! Усе тобі мало! — казився Вася, стукаючи дружину головою об стіну. — Та ти хоч знаєш, що я пережив? Ні хера ти не знаєш! Я воював, я смерть бачив, а ти, курва, мене тут нікчемою обзиваєш! Усе, сучка, ти догралася!
Вася вже було заніс ногу, щоб копнути її берцом, але, наче відчувши чийсь погляд на собі, підняв голову. У вхідних дверях, які він так і не зачинив, стояла Ліна. У легкій домашній кофті та капцях, видно, вибігла на кілька хвилин до подружки, яка жила поверхом нижче. Вона там навіть не завмерла — закам’яніла. В очах — безодня тваринного жаху, рука прикриває рот, чи то тамуючи крик, чи то намагаючись його видобути звідти. Біля її ніг лежала лялька — фіолетове страшко, з якого він насміхався ще кілька днів тому.