Східний синдром
- Автор: Ілюха Юлія
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6677-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Східний синдром». Краткое содержание книги:
— Не мій сейф, Боже збав, звідки в мене такі гроші! Син позавчора на зберігання привіз, — пояснювала вона патрульним. — Квартиру поміняв свою, трикімнатну, на однокімнатку з доплатою, операцію йому треба робити. В Ізраїлі, у нас за таке не беруться. А тепер що — ні квартири, ні грошей, ні здоров’я! — знову заголосила. — Я ж із вечора до дочки пішла, вона через п’ять хат тут живе, дитину глядіти. А зранку повернулась — а воно вже все розбите й розкурочене, собака здох, і сейфа нема. Якби тут залишилась — мабуть, і в живих мене вже не було, порішили б на місці…
Поки Аліна говорила з жінкою, Максим оглядав місце злочину. Замок на хвіртці зірваний, дерев’яні хатні двері зняті з петель. Собака — здоровенне одоробло, схоже на метиса кавказької вівчарки, — лежить посеред двору, захололий і засипаний снігом. Крові нема, швидше за все, отруїли. Слідів у дворі багато — схоже, грабіжникам довелося добряче попітніти, щоб винести свою здобич. За парканом уже можна було чітко розрізнити, що їх було троє: двоє йшли майже слід у слід — несли, а третій збоку — підтримував морально.
На бордовій гнилій «сімці» примчав син — низенький миршавий чоловічок з окулярами на носі, у більшому на кілька розмірів надутому пуховику та з лисиною, що блищала на морозному сонці. Побивався ще дужче від матері, сипав матюками та прокляттями.
— Хто міг знати, що ви перевезли сейф сюди? — запитав Максим, коли потік прокльонів змілів.
— Я що, дурень комусь про таке розповідати? — огризнувся пограбований. — Живу сам, сказав лише матері, та й то не уточнив, скільки там. І їй сказав, щоб не патякала по сусідах.
— А чим ви його перевозили? — Макс дивився на багажник на даху «жигуля».
— Як чим? — здивувався чоловічок. — Поставив могорич дворовим алконавтам, вони в багажник закинули, прив’язав та й перевіз. Чим же я ще його перевезу? А тут охоронці з магазину допомогли занести.
Невдовзі приїхав опер із райвідділу. Молодий пацанчик, на вигляд ще й тридцяти нема, понтовитий і нахабний. З ходу почав роздавати вказівки:
— Так, хлопчики… — він запнувся, ковзнувши оцінювальним поглядом по Аліні, — і дівчатка, ви зберіть свідчення, людей опитайте. Працюйте, працюйте, а то змерзнете, не травень місяць.
Поки Аліна з Максом обходили сусідів, опер купив горнятко гарячої кави в кіоску, безцеремонно зайшов у хату, не роззуваючись, всівся на дивані й уткнувся в айфон.
— Ну що, все? — ліниво поцікавився, відірвавшись від телефону, коли Максим повернувся. — Давайте сюди, що ви там нарили, пси розшуку.
Шилову враз чомусь стало так гидко, наче він вступив ногою у чужі шмарклі.
— Вийдемо на хвилинку? — кивнув у бік дверей.
Пацанчик-опер подивився на нього скептично та зверхньо, як на обслугу, проте піднявся й пішов до виходу.
— Ми з’ясували, куди ведуть сліди, яких повно у дворі, — почав Максим. — Сніг закінчився недавно, а сліди добре видно, тобто злочин скоєно не більше ніж дві години тому. Очевидно, що зловмисників було троє, і вони рухались у напрямку залізничної станції. Ми пройшли по слідах і недалеко від станції знайшли розбитий сейф. Порожній, ясна річ. Єдина за дві години електричка — на Лозову — пішла півгодини тому.
Опер клацнув запальничкою і задимів. Макс продовжував, безрезультатно спробувавши загасити хвилю неприязні до нього:
— Перед тим ми опитали сусідів, які бачили, як із двору щось виносили троє чоловіків. В одному з них упізнали охоронця місцевого цілодобового магазину, куди часто ходить мати потерпілого. Іноді він допомагав їй донести до двору крупу, яку вона мішками брала для собаки. Він же допомагав потерпілому заносити сейф у хату. За словами сусідів, живе він у Лозовій, а сюди їздить на роботу. Як я вже казав, електричка на Лозову пішла півгодини тому. Треба надати орієнтування на нього в лінійні відділи на наступних станціях і…
— Тобі що, найбільше треба? — Пацан примружив очі й випустив дим убік. — Свідчення зібрав — і харе. Решта не твого ума справа.
— Тобто? — не в’їхав Макс. — Ми ж можемо їх взяти прямо зараз.
Опер хмикнув і затягнувся.
— Платили б мені стільки тобі, я б теж, може, був такий ініціативний. Може. А так — воно мені нахрін не всралось за мої три з половиною. Так ясно?
— Цілком.
Максим розвернувся і пішов до машини. Усередині кипіла лють. Йому хотілося врізати по морді цьому самовдоволеному типові, який скаржився на маленьку зарплатню, вертячи в пальцях останню модель айфона.