Східний синдром

— Зніми вже нарешті ту форму, приросла вона до тебе чи що? — заводилася вона з самого ранку, спостерігаючи, як Вася натягує камуфляжні штани. — На вулицю з тобою вийти неможливо, одразу всі витріщаються на твій камуфляж, на твою бороду! Ти що, не можеш бути, як усі? Ти повернувся три місяці тому, а в голові одна війна. Я вже чути про неї не можу! — заламувала руки.

Вася мовчки брав зі спинки крісла «піксельну» футболку й продовжував одягатися.

— Давно вже час знайти роботу, якщо не захотів повертатися на стару, — не вгавала дружина. — Так ні, у тебе навіть думки такої не виникає! Дитину в садок зібрала Аня, продукти купує Аня, за комуналку платить теж Аня. А для чого ти — для краси? Хоча б пішов посвідчення УБД оформив, і то була б користь. Так ні, краще ж удома на дивані лежати! Що ти мовчиш?

— А що я маю казати? Ти в усьому права.

— І це все, що ти можеш сказати? — скаженіла Аня. — Ти збираєшся щось робити чи ні?

— Збираюсь. — Не дивлячись на неї, зосереджено застібав ремінь.

— І коли?

— Дай мені трохи часу.

— Трохи часу? У тебе було три місяці. Три! Цього з головою достатньо, було би бажання! — Аня ставала у войовничу позу «руки в боки» й очікувально дивилася на  Васю.

Він виходив зі спальні, починав узуватися в коридорі в берці, щоб відвести Ліну до садка, а дружина продовжувала докоряти йому в спину. Відсутність реакції з боку чоловіка розпалювала її ще дужче, та врешті вона махала рукою й демонстративно йшла у ванну фарбуватись, штовхаючи його, ніби він стояв на її шляху.

Вася закривав обличчя рукою й продовжував дихати й рахувати.

День у день він пробував збирати себе, як пазл. Але кілька частинок його десь загубилися й тепер картинка не складалася як слід. Здавалося, що якась деталь колишнього, довоєнного Васі зламалася, але навіть заміна її на нову, неушкоджену, не примусить його працювати, як цілісний механізм. Відколи він знову потрапив у коло інтересів Ані, у квартиру з видом на Держпром стало вертатися ще важче. Вася ховався в сумнівного рівня закладах, замовляючи в борг «по 50» як постійний клієнт.

Прохолодного жовтневого вечора, коли літо вже остаточно пішло по-англійськи, він сидів за пластиковим столиком у генделі, до якого приходив майже щодня, і струшував попіл із сигарети, що жевріла, в неакуратно обрізану бляшанку з-під енергетика. Перед ним стояла почата пляшка пива, яку Вася пив прямісінько з горла. Грузин, власник цього закладу, повісив на стіну жовто-блакитний прапор, а отже, лояльно ставився до людей у формі, якщо вони, звісно, вчасно віддавали борги. Кредит його довіри Вася ще не вичерпав, тому міг поки що дозволити недбало кидати бармену: «Запиши на мій рахунок». Тут він курив, пив і думав, тренуючись будувати навколо себе невидиму міцну стіну, яка відгородить його від ворожого світу. Вася був сумний і затурканий вранішньою сваркою з дружиною, тож не помітив, що з іншого кутка до нього швидко йде чоловік.

— «Адвокате», братику! — штурхнув кулаком той Васю в плече. — Оце так зустріч!