Правила гри. Частина перша
- Автор: Арєнєв Володимир
- Серия: Правила гри #1
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966 7831 53-1
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Правила гри. Частина перша». Краткое содержание книги:
Герой нового роману Володимира Арєнєва провадить небезпечне розслідування дивних подій у замкнутій вежі-музеї, мріючи заробити цим купу грошей та вічну славу Шерлока Холмса.
Класичний сюжет класичного детективу, скажете ви. І помилитеся, бо раптом побачите перед собою епічний роман-фентезі, а потім — трилер. І відірватися від цієї гримучої суміші жанрів — марні сподівання. Палацові інтриги, тіні давніх богів, занепад династії Пресвітлих, війна та кров…
Хочете дізнатися, хто диктує правила цієї гри? Читайте! А ми гарантуємо, що результат перевершить усі ваші сподівання!
А! продавець амулетів, про якого говорив Тієліг…
У палаці старегх передусім наказав покликати до себе Обхада. Той був давнім приятелем Армахога, вони познайомилися ще у військовій школі, в якій, до речі, вчилися разом із Шеддалем. Обхад приїхав тільки сьогодні вранці. Повідомлення про війну відкликало його з відпустки. І хоча відпочивав тисячник далеко на півночі, прибув до столиці одним із перших. До вечора Армахог не турбував друга, а зараз мусив запросити до себе: нагальна справа!
— Ну, здрастуй, — пролунало від дверей, і старегх побачив Обхада, високого та м’язистого, зі своїми класичними вусиками в півпальця. Приятель встиг трохи відпочити і тепер випромінював енергію духу та тіла. — Отже…
— Ти так поспішаєш потрапити до Ув-Дайгрейса? — посміхнувся Армахог.
Обхад віддзеркалив усмішку:
— Відпочинемо на тому світі. Давай, наказуй.
Армахог поморщився, і старий тисячник потрусив копицею сивого волосся:
— Вибач.
— Взагалі-то, я дійсно збираюся наказувати. Це не як у пісні про героїв, в якій — пам’ятаєш? — «я не наказ, прохання висловлю тобі» — і так далі. Немає часу на прохання. Треба негайно їхати на перевал Анг-Силіб. Талігхіл затримає хумінів у Кріні, і тоді їм мимоволі доведеться шукати обхідні шляхи. Найзручніший — Анг-Силіб, решта навряд чи придатні. Твоя мета — попередити вежі, що хуміни виявили перевал. Я даю тобі сувій, тут — система умовних знаків для перемовин між тобою та вежами. Другий такий — у правителя. На запитання, чому — ти, відповідаю: інших людей зараз немає. Приїдуть завтра-післязавтра, але це — неприпустима втрата часу. Та й у тобі я можу бути впевненим, що зробиш усе, як слід. Вирушати необхідно негайно. Здається, все… Ні, не все. На прохання Тієліга тебе супроводжуватиме Ув-Дайгресовий жрець.
— Навіщо?
— Бог його знає, — відповів старегх. — Я розмовляв з Талігхілом, той дозволив. Нехай їде — помічник тобі, гадаю, не завадить. Жрець родом із тих країв, тож…
— Зрозуміло, старий. Вибач, що перебиваю, але ти казав — часу обмаль, а до Анг-Силіба, — Обхад примружився, оцінюючи, — днів два швидкої їзди верхи. Веди сюди жерця і відпускай нас.
— До жерця доведеться їхати, — розвів руками старегх. — Але храмовий район по дорозі…
— Зрозуміло. Ну…
— Ще одне, — голос Армахога перехопив тисячника вже біля виходу, — в бій не встрявати і взагалі давай без самодіяльності. Передасте сигнал і відступите за Ханх. Там разом із військом чекайте на мене біля переправи — або приєднуйтеся до армії Талігхіла, яка відступатиме. Зрозуміло?
— Так, — пробурмотів Обхад.
— І думати не думай! — гукнув навздогін Армахог. — Я тебе знаю, — додав він тихіше, оскільки давній друг був уже далеко. — Напевне закортить полізти в бійку. Сподіваюся, жрець тебе стримає. Тієліг обіцяв, що так і буде, але ніколи не можна бути впевненим до кінця з цими жерцями…
ДЕНЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Я не стримався і позіхнув: дуже хотілося спати. Ще кілька таких сеансів, і я перетворюся на сомнамбулу.
— Котра година, пане Мугід?
Це, звичайно ж, Данкен. Цікаво людині, що з ним вдієш?
— Уже далеко за північ, — незворушно повідомив старий. — Ті, хто хоче поїсти, можуть вирушити до Великої зали, а хто віддає перевагу сну…
— У ліжка, — закінчив я.
— Правильно, пане Нулкер, у ліжка, — згодився оповідач. — А вас я попрошу залишитися — не бійтеся, ненадовго. На добраніч, панове. Завтра розпочнемо сеанс пізніше, щоб дати вам можливість виспатися та відновити сили.
Утримавшись від коментарів, «пани» залишили кімнатку і мене — на поталу старому. Втім, зараз це мене мало турбувало; млявість, мов важка ковдра, охопила тіло, притуплюючи емоції та почуття — навіть сприйняття того, що відбувалося, сповільнилося. Можливо, цього і прагнув пан Мугід?
— Не зволікайте! — попросив я, знову позіхаючи. — Кажіть та відпускайте мене до всіх демонів, інакше виноситимете на руках.
— Так, звичайно, — кивнув старий. — Пробачте, що затримую, але… Пане Нулкер, я розумію, що запитання видасться дивним, а якщо мої підозри мають реальні підстави, ви все одно не скажете правди, проте… Позавчора ви потрапили до моїх апартаментів.
Я кивнув — не для того, щоб підтримати розмову, а винятково заради збадьор… зібадр… збадрюван… — словом, щоб не заснути.
— Зізнаюся, у тому, що сталося опісля, є і моя провина. Я був трохи засмучений розмовою з так званими рятівниками, і занадто пізно здогадався, що вас треба було вивести… на нормальні яруси вежі.