Правила гри. Частина перша
- Автор: Арєнєв Володимир
- Серия: Правила гри #1
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966 7831 53-1
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Правила гри. Частина перша». Краткое содержание книги:
Герой нового роману Володимира Арєнєва провадить небезпечне розслідування дивних подій у замкнутій вежі-музеї, мріючи заробити цим купу грошей та вічну славу Шерлока Холмса.
Класичний сюжет класичного детективу, скажете ви. І помилитеся, бо раптом побачите перед собою епічний роман-фентезі, а потім — трилер. І відірватися від цієї гримучої суміші жанрів — марні сподівання. Палацові інтриги, тіні давніх богів, занепад династії Пресвітлих, війна та кров…
Хочете дізнатися, хто диктує правила цієї гри? Читайте! А ми гарантуємо, що результат перевершить усі ваші сподівання!
Ти потер обличчя — на пальцях залишився бруд. Дорожний пил. Ф-фу, які дурниці в голову лізуть. Ну ж бо, де Домаб?
Низенький чоловічок уже прямував сюди, щільніше стуляючи поли свого улюбленого халата.
Підійшов, присів поруч. Мовчить.
— Спекотно сьогодні, — сказав Талігхіл. — Але я про інше. Я — вибачатися. Може ти і батько мені, не знаю. У… у Руалніра запитати не встиг. От… — але якщо не батьком, то вчителем — точно ти був і залишився. І правильно, що говорив зі мною про сни. Про сни, — виправився Пресвітлий, і Домаб вперше глянув йому в обличчя, відірвавшись від споглядання яскраво-блакитних та рожевих камінців під ногами. Сказано було… Сказано. — Мені насправді сняться сни. У цьому ти мав рацію. І Боги, мабуть, існують. У цьому я теж помилявся.
Талігхіл замовк, але Домаб не підганяв його.
— Тільки, знаєш, — додав раптом колишній принц, — я все одно у них не вірю. В Богів. У їхнє існування вірю, а в них… Ось у тебе — вірю, в Армахога, в…
— Не богохульствуй, — тихо промовив управитель. Пресвітлий миттєво затих.
Домаб покусав губу, підвів очі до небес.
— Мабуть, я винен, — сказав він. — Що згрішив із твоєю матір’ю, і народився ти — не від справжнього правителя, а від у-правителя. Тому і в Богів не віриш, хоч і володієш даром. Бх-хе! Розвалюється династія… через колишнього садівника. Сміх та й годі! Сміх і страх.
Я знаю, що сталося і що відбувається. Наслухався. Тому не поспішай розповідати — знаю. А чого не знаю, про те здогадуюся. Надто довго я провів біля вас, правителів, тепер можу відчувати те, що простим людям не дано. Ти замислив щось, так? Не відповідай, не варто. Всієї правди не скажеш, а брехати не слід. Ти приїхав каятися, а не грішити знову, тож мовчи.
Я тобі не пробачаю — нема за що. А за що було — вибачив уже. Тільки прошу: вір Богам! Не віриш у них, вір їм. Це може врятувати і тебе, і державу.
— Не обіцяю, — сказав ти, кривлячи губи.
— Не обіцяй, — погодився Домаб. — Ходімо краще обідати. Поїсте і в дорогу?
Ти кивнув.
Пішли обідати, і за обідом управитель багато балакав та жартував. Ти — теж.
Потім — пусте прощання, мить — і ти в сідлі, дорога вже мчить тобі назустріч. Не оглядатися. Головне — не оглядатися. Все сказано, як сказалося, зроблено, як зробилося, а обертатися не обов’язково.
Сльози на вітрі. Хруснула під копитами суха гілка.
Вилітаєте на південну дорогу і — навздогін за військом. Вже смеркає, і ви приєднаєтеся до нього лише на копальнях, а заночувати доведеться на якомусь заїжджому дворі, серед мух та клопів, і хропітиме біля дверей Храрріп, а ти вертітимешся на хисткому ліжку, не в змозі ні заснути, ні думати. Але мислити доведеться, так чи інакше.
Інакше — ніяк.
(зміщення — «Посміхніться! Знімаю!»)
Шеддаль давно відвик керувати величезним військом. Але якось поки вправлявся.
На ніч не зупинялися. Сонне військо ледве пленталося, і курява здіймалася аж до місяця. Армахог, прощаючись із Шеддалем, наказав: «Поспішайте! Відпочинете… у вежах». Колишній сотник елітної гвардії Руалніра тільки всміхнувся у відповідь. Обидва знали, що приказка звучала інакше, і вкладалася вона у вуста і свідомість солдат ще за казарменної муштри, коли наставник на скиглення новачків відповідав одне: «Відпочинете в краю Ув-Дайгрейса». А коли був у доброму гуморі, додавав: «Якщо, звичайно, потрапите туди. А з такою старанністю шлях вам один — знову на землю. Тож, потрапити до володінь Бога Війни вам не загрожує, лебедики. Нумо ще раз відпрацювати удар із замахом»…
До полудня наступного дня — несподіваний каламбур! — дісталися до копалень, і тут мимохіть довелося затриматися. Шеддаль знав умови угоди, укладеної між Вільними Клинками і Пресвітлим, і хоча сам ставився до неї із застереженням, виконувати мусив. В умовах зазначалося: «забрати сорок сім звільнених Братів і доставити у вежі, щоб кров’ю спокутували провину». Але з’ясувалося, що з сорока семи один благополучно помер ще півроку тому. Черевань-управитель страшенно перенервував, оскільки два дні тому, під час приїзду зі столиці Армахога, він, управитель, на таку несуттєву деталь, як смерть одного з «везунчиків», уваги не звернув. А Армахог усіх сорок сім поставити перед свої старегхові очі не звелів, вдоволений усними запевненнями, що Клинків звільнили від кайданів і перевели у бараки доти, поки військо, що проходитиме тут, їх не забере. Старегх поїхав, а тут виявилася «пропажа». Що робити? Ой, що робити?!