Правила гри. Частина перша
- Автор: Арєнєв Володимир
- Серия: Правила гри #1
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966 7831 53-1
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Правила гри. Частина перша». Краткое содержание книги:
Герой нового роману Володимира Арєнєва провадить небезпечне розслідування дивних подій у замкнутій вежі-музеї, мріючи заробити цим купу грошей та вічну славу Шерлока Холмса.
Класичний сюжет класичного детективу, скажете ви. І помилитеся, бо раптом побачите перед собою епічний роман-фентезі, а потім — трилер. І відірватися від цієї гримучої суміші жанрів — марні сподівання. Палацові інтриги, тіні давніх богів, занепад династії Пресвітлих, війна та кров…
Хочете дізнатися, хто диктує правила цієї гри? Читайте! А ми гарантуємо, що результат перевершить усі ваші сподівання!
З-за спини Талігхіла виїхало два вершника на замилених скакунах, і збирачі миттєво підвелися.
Прибулі деякий час сперечалися з розпорядником переправи (здається, нею керував Укрін) — той не збирався пропускати, поки на протилежному боці не опиниться все військо. Вершники запекло доводили своє.
У результаті прибулі все ж домовилися, бо прилаштувалися до воїнів і потихеньку почали просуватися до мосту. Збирачі хотіли були хоч із цих здерти платню, але їм показали якусь грамоту — ті відчепилися.
Проїхали.
Нижче за течією, за мостом, мили «везунчиків». Це прізвисько міцно приклеїлося до колишніх каторжників, і тепер по-іншому їх називали рідко: справді ж — везунчики!
Колишні каторжники здригалися від дотику хвиль, нагрітих на сонці, і з насолодою зривали брудне ганчір’я, що мусили носити останні… скільки місяців? Люди відкидали дрантя геть, подалі від себе і від берега, розірвані клапті пливли за течією, перекидаючись і опускаючись на дно, чіпляючись за невеличкі острівці річкових рослин та круглі, з вирізаною долькою листки лотосу. Звільнившись від останніх ознак неволі, «везунчики» починали несамовито змивати з тіла бруд, який буквально в’ївся у шкіру. Воїни, змушені виконувати роль наглядачів, схвально позирали, дехто коментував, але несміливо, більше за звичкою. Все-таки у людей свято: їх вернули до життя, коли й сподіватися на це не могли. Чуже щастя солдат звик поважати.
Тесса похитувалась у сідлі, напівзаплющивши очі — аби не бачити. Тогін, як і решта, люто зривав ганчір’я і старанно мився, розбризкуючи воду. Його худе, з виступившими ребрами тіло було вкрите шрамами і саднами… вона пам’ятала його іншим — сильним та владним, насмішкуватим та іронічним, вона… чи пам’ятала? Пам’ятала, яким він був насправді? Тепер дивно дивитися на цю… людину. Тогін здавався чужим; це лякало.
Ти, мабуть, теж здаєшся йому чужою. Владна, самовпевнена, сидиш верхи і — згори вниз — спостерігаєш за його радістю, зовні спокійна, як одна зі статуй на поручнях мосту. Колись ти була іншою.
Але… я ж змінилася заради нього! Щоб врятувати, щоб…
Тесса відвернулася і роздратовано торкнулася коня шпорами, від’їжджаючи від берега. Вона лише зараз помітила, що серед натовпу, який зібрався на березі, стояли Кен із Кейосом. Войовниця спішилася та підійшла до них.
Кен теж змінився, але Тєссі лише тепер це впало в око. Він став… світлішим, чи що? В ньому з’явилася якась іскра, якої не було раніше. Він неначе стара кімната, до якої повернувся колишній господар. Цей господар відкриває рипучі віконниці, струшуючи з них пил, і сонячне проміння заливає приміщення.
Кен посміхнувся войовниці і поплескав по плечу Кейоса:
— Ми вирішили поки не переправлятися, зачекати…
— Розумію.
Вони мовчки дивилися, як вимиті «везунчики» виходять з води і одягають новий одяг, що їм видали за наказом Талігхіла. Потім колишніх каторжників вишикували та повели до мосту, на переправу.
Розпечене сонце сповзало до річки.
(блиск на воді — зміщення)
Переправлятися закінчили пізно вночі, коли жертовний серп місяця розсік небо, зросивши його бризками зірок. Талігхіл опинився на південному березі одним із останніх, і йому, щиро кажучи, було не до поетичних порівнянь. «Чудовий Ханх…» — демони з ним, із Ханхом! Авангард війська, яке розтяглося страхітливим запиленим змієм, уже входив у тунелі, що вели до веж, а незабаром там опиниться і він, правитель Ашедгуну. Шлях у темряву, шлях до смерті. Тут не до поезії. Та й спати хочеться страшенно.
Талігхіл позіхнув і похитнувся у сідлі, коли кінь необережно ступив на загублений кимось розірваний черевик. Тієліг, що їхав поруч, уважно подивився на правителя, але невдоволено промовчав. Пресвітлий сам розумів, що треба відпочити, але підганяв людей… Приїдемо у вежі, там відпочинемо… — якщо буде час на відпочинок.
Гуркіт копит.
Під’їхав Сог, кістлявий уїдливий Клинок, один із помічників Тесси.