Емілі в пошуках веселки

Емілі здригнулася. Її власне життя тепер здавалось їй бляклим і млявим. О, як же… прекрасно… буде, коли весілля… врешті скінчиться… весілля, на якому вона має бути нареченою… так, має… а натомість буде дружкою… і люди говорять про це. «Синя газова сукня поверх кремової тафти»! Радше вже мішковина і попіл.

— Емілі. Емілі Стар.

Емілі ледь не підскочила. Вона не бачила пані Кент у темряві на вузькій стежині, що тяглася до Пижмової Ділянки, незважаючи на те, що вони стали обличчям до обличчя. Вона стояла простоволоса, хоча ніч була зимною, з простягнутою до Емілі рукою.

— Емілі, я хочу з тобою поговорити. Я бачила, як ти прийшла сюди на заході сонця, і спостерігала за тобою до цієї миті. Ходімо в дім.

Емілі дуже хотіла б відмовитись. Та вона тихо попрямувала крутою стежкою, яку перетинали велетенські корені, слідом за пані Кент, що пурхала подібно до мертвого листочка, що його носить вітром. Повз занедбаний старий сад, у якому ніколи нічого не росло, крім пижма, просто до будиночка — обшарпаного, як і колись. Люди казали, якщо Тедді Кент справді заробляв стільки грошей, як ходили чутки, то мав би вже облаштувати як слід материн дім. Та Емілі знала, що пані Кент не дозволила б йому — воліла б залишити все як є.

Вона з цікавістю роззирнулася по малій кімнатчині. Вона не була тут уже багато років — відколи вони з Ільзою і Тедді бавилися тут дітьми. Здавалося, зовсім нічого не змінилось. Як і раніше, дім немов боявся сміху. Неначе в ньому постійно хтось молився. Сама атмосфера в ньому наштовхувала на думки про молитву. Стара верба, що росла трохи західніше будинку, досі стукала у вікно своїми примарними пальцями-гілками. На коминній полиці стояла фотографія Тедді у рамці — цілком гарна. На ній він, здається, розмовляв. А може, просто казав щось тріумфальне, радісне. «Емілі, я знайшов золото веселки. Славу… і любов».