Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
— Ради бога, обережніше! — шепнула Діна,— Ближче до берега...
Біля пристані річка розгалужувалась. Один рукав тягнувся прямо, другий — проїжджий, по якому ходили судна, — завертав праворуч.
— Ближче до берега! — пошепки командувала Діна.
Вони звернули у проїжджий рукав. Човен плив майже торкаючись бортом комишів, Олексій обережно занурював весла, загрібав сильно й беззвучно.
Пристань почала поступово віддалятися. Коли їх уже неможливо було розглядіти з пірса, Діна наказала:
— Тепер до острова!
Розвернувшись, Олексій перетнув річку. Попереду зажовтіла обмілина. Проїхавши днищем по піску, човен виповз носом на берег.
Діна вистрибнула перша.
— Приїхали! — полегшено зітхнула вона. Олексій виліз, закріпив човен і озирнувся.
Вони були на одному з великих островів, що заливаються в повінь. Таких багато в дельті Дніпра. Верби, вчепившись корінням у берег, похилились до води. За ними простяглася широка плоска галявина, а далі дерева чорніли густо, наче стіна. Було тихо, тільки вітрець шелестів у гілках. Щось плеснуло на річці, мабуть велика рибина вдарила хвостом, але від цього несподіваного звуку Олексій мимохіть насторожився. Ось ще раз плеснуло...
«Гм... заїхав», подумав Олексій і ліктем намацав кобуру нагана.
- Ходімо, що ж ви! — квапила Діна.
Вони ввійшли у зарості. Діна вела Олексія за руказ. Він ішов, наче сліпий, нічого не бачачи навколо. Під ногами чавкало болото. Але Діна добре знала, куди йти... Вона впевнено звертала, попереджала: «Тут корч», «Чагарник — очі бережіть», — і вела все далі, в глиб острова.
Раптом їх окликнули:
— Хто?
— Свої, — відповіла Діна.
— Хто, я питаю?
- Вірні обов'язку! — Це, очевидно, був пароль.
— Досю, ви?
- Я.
Спалахнув сірник, хтось, нахилившись, засвічував ліхтар. Потім людина наблизилась і освітила їх обличчя.
— Привели?
— Привела, як бачите.
- Чому так довго? — невдоволено промовив той. — Жди вас у такій вогкості.
- Боїтесь простудитися? — насмішкувато сказала Діна. — Він тут?
- Давно вже...
Чоловік зсутулившись, пішов попереду. Він був у шинелі і насунутій на вуха кепці. В світлі ліхтаря виникали кущі, чорна, просочена водою стежка, трухляві пні. Тьмяні бліки стрибали по вологому від роси листю.
Стежка піднялась на пагорок. Стало сухіше. Попереду Олексій розглядів тоненьку жовтіючу смужку — щілину дверей, а потім вже й саму будівлю — низьку, без вікон, халупу незрозумілого призначення.
Їх провідник прочинив двері, впустив Діну, потім Олексія і ввійшов сам.
На земляній підлозі, посередині хатини, лежала коротка, кругла колода, на якій стояла «Летюча миша».
Поруч, повернувшись до дверей, заклавши руку з кишеню піджака, стояв Марков...
Спочатку Олексій не впізнав його. Лампа стояла низько, і обличчя Маркова було в тіні. Але ось він зробив рух, трохи нахилився, і Олексій побачив знайомі гострі вилиці, випнуте підборіддя, вузькі очі...
— Довго ж ви добиралися, — сиплувато сказав Мар-ков, вдивляючись у прибулих. — Ніхто вас не бачив?
— Ніхто, не турбуйся! — відповіла Діна. — Ось людина, про яку я говорила.
— Ага... — Марков підняв лампу, посвітив на Олексія і розтягнув губи в посмішку. — Так, так, при-га-ду-ю, щось таке знайоме. Ми ж, здається, вчилися разом у першій гімназії?
— Вчилися, — Олексій теж примусив себе посміхнутися. — І після зустрічались.
— Пам'ятаю, пам'ятаю! Це було, по-моєму, ще при німцях, правильно? Як, забув, твоє прізвище?
— Михальов.
Марков примружився, ніби намагаючись щось пригадати.
— Ага, тепер усе пригадав! Ти мене якось у штаб провів, щось таке пояснював... Так? Було?
— Щось таке було...
— А ти, брат, змужнів, важко впізнати. Ну, здоров був, радий бачити.
Він поставив лампу на колоду, простягнув руку, і Олексій потиснув її.
— Сідай, — запросив Марков,
— Вітю, ти мені потрібний на два слова, — сказала Діна.
«Вітя», відмітив у думці Олексій.
— Зараз, — Марков багатозначно подивився на чоловіка, що їх зустрічав.
Той став біля дверей.
— Почекай хвилинку, — попросив Марков Олексія і разом з Діною відійшов у куток.
Олексій сів на колоді і, зчепивши руки на колінах, стиснув пальці. Ось він і зустрівся з Марковим віч-на-віч... Тільки б не помилитися тепер! Тільки б не виказати себе!
Діна щось гаряче шепотіла Маркову на вухо. Він мовчки слухав, іноді похитуючи головою. Він був у короткому драному піджаку поверх вишитої української сорочки, підперезаної мотузкою, і в полотняних штанях, заправлених у грубі чоботи. На голові бриль. Селянин, та й годі... До чого ж змінився цей колись випещений купецький синок! Був він старший за Олексія на рік, ну, на два, а на вигляд здавався років тридцяти. Шкіра на щоках у нього задубіла, очі стали ще вужчими і запали; він став ширший в плечах, а голову тримав низько, витягуючи коричньову жилаву шию. «Наче вовк якийсь...» згадав Олексій слова снігурівського дячка.