Співробітник ЧК

— Човен?

— Хоча, де вам узяти?

— А надовго?

— Години на дві.

— Можливо й зможу, — сказав Олексій. Він згадав про Марусиного дядька Селемчука. — Я з одним рибалкою познайомився. Попрошу в нього, може, дасть.

— Попросіть. Не дістанете — приходьте так, я сама щось роздобуду, а дістанете, тим краще. Свиснете мені тихенько, я вийду. Коли все буде гаразд, я засвічу лампу в малій кімнаті, а завіски закрию. Якщо лампа горітиме, а завіски будуть розкриті — тоді почекайте. І будьте обережні, Альошо, дивіться, щоб за вами хтось не ув'язався.

— Ясно!

Через півгодини Олексій разом з Марусею побували в дядька Селемчука. Той ще не повернувся з Херсона, але його дружина, сухенька діловита бабуся, яку Маруся звала тіткою Любою, сама відвела їх на берег, де стояв похилений курінь і на кілках висіли рибальські сіті. В дядька Селемчука було два човни. На одному, кращому, з парусом, він поїхав сам, другий був зача-лений в мілкому і вузькому затоні — плоскодонний, трохи більший за душогубку. Цей човник тітка Люба дозволила взяти. Його вивели з затону і сховали в комишах.

Потім, зайшовши до Марусі, Олексій поговорив з Храмзовим, який з учорашнього вечора розкошував на її сіннику, і пішов до штабу виконувати до кінця дня обов'язки писаря.

...Олексій виїхав, коли зовсім стемніло. Ніч була ясна, вітрець здув туман з ріки; вода рябіла і від місячного світла здавалася студеною.

Олексій спустився за течією до самої пароплавної пристані, в темряві не помітивши саду Федосових. Довелося повертатися. Він повів човен уздовж берега і незабаром побачив купальню. Вона ледве сіріла в темряві» зливаючись з якимись кущами. За нею, на березі, досить високому звідси, мерехтів крізь дерева голубуватий вогник — вікно в кімнаті Діни.

Прив'язавши човен до палі, оброслої холодним річковим слизом, Олексій піднявся на місток і, поминувши лужок, переліз через огорожу.

В будинку спали. Дінине вікно було відчинене, завіски закриті. Олексій свиснув, почекав і свиснув ще раз.

На завіски лягла тінь.

— Чую! Світло погасло.

За хвилину відчинилися двері, заскрипіла галька на стежці, і підійшла Діна, закутана в темну хустку.

— Це ви, Альошо?

— Я.

— Човен не дістали?

— Дістав. Там, біля купальні...

— Ну! Молодець! Ні, слово честі, ви мені подобаєтесь! — вона стиснула його руку біля кисті. — Ходімо скоріше: нас уже чекають.

Вони збігли до берега, Олексій допоміг Діні зійти в хиткий, танцюючий на воді човник, стрибнув сам і, одв'язавши кінець, сильно відштовхнувся. Човен вилетів на освітлений місяцем простір, Олексій взявся за весла і спрямував його в тінь, до плавнів.

— Тепер куди?

— За течією. Я покажу... Зарипіли кочети.

— Тихше! — злякалась Діна. — Нас почують!.. Сідайте на корму, гребіть одним веслом.

Тримаючись одне за одного, вони помінялися місцями.

...Повільно присунулась пристань. В дебаркадері, в його квадратних ілюмінаторах, світився вогник. Горіли ліхтарі на пірсі, і було добре видно людей з мішками, які чекали останнього пароплава з Херсона. Чути було їхні голоси. Плакала дитина. По дебаркадеру крокував хтось з гвинтівкою.