Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— О, будь! Будь славним скрипалем! — вже сама штовхає його Дарка на цей шлях слави.

— Ти думаєш, що це так легко стати славним? І що ти можеш розуміти з цих справ? — заслонюється Данко перед її допомогою й порадами. Може, навіть тому, щоб пізніше не мав потреби ділитися з нею своїми успіхами. А може, — гордий — хоче сам пройти цей шлях. Треба знати Данка Данилюка! І Дарка не напихається більше із своїм голосом у цій справі. Вона знає, що тепер треба мовчати. Мовчати і чекати, а там якось усе складеться. Так поступають усі розумні і благородні жінки.

— О, Дарко, відколи ти співаєш у хорі? — пригадує собі Данко раптом їх зустріч на репетиції і своє здивування: — Чого ти сказала мені тоді на вакаціях, що ти не маєш слуху?

— Бо так уже є, що я не можу співати на сцені, — дає Дарка відповідь, що однаково добре може підходити до правди, як і до брехні.

— Я десь у лютому, а може, і скорше маю виступ у Музичному інституті. Раз граю у квартеті, а другий раз тільки в супроводі фортепіяну. У квартеті грають самі хлопці. Фортепіянний супровід дали одній учениці з „Лічеул ортодокс"[30]. Румунка. Вона вже тепер боїться. Дівчата ніколи не є відважні.

Дарці пригадується одне сумне недільне пополудне:

— Чи вона, ця учениця, називається Джорджеску?

Данко не любить, коли добиратися до його справ, але цей раз він задоволений, що Дарка знає:

— Так, ти може знаєш її? Так, її звати Джорджеску, Лучіка Джорджеску.

Дарка хотіла б щось більше довідатися про цю ученицю, але не має відваги спитати.

Така перелякана своїм щастям, що боїться його сполошити одвертим запитанням.

— Вертайся вже, Даночку, — каже з виглядом закоханої дівчини. Може, ця зустріч, коли тепер перерветься, видасться йому закоротка, і він схоче перенести все недоказане на інший, умовлений час… Але Данко не розуміє її. Ніколи не розуміє її. Як же вони зможуть колись жити?

— Я підійду ще кілька кроків і вернуся. Не хочу, щоб ти через мене на обід спізнилася. Добре тобі на станції, Дарко?

— От, як на станції, — зовсім прив'яла Дарка.

— За Веренчанкою не тужно тобі?

— Вертайся вже, Данку, я піду сама. Чого ти маєш через мене спізнятися?

— Дарко!

Дарка хватає його за обидві руки, хоч на дворі білий день:

— Я тільки так кажу… я тільки так, Данку… Я ж хотіла б, щоб ти ніколи від мене не відходив, але так не можна… Сам знаєш, що не можна.

Данко звільнює свої руки від Дарчиних пальців, але очі в нього розкохані та уста тремтять від хвилювання.

— Моя маленька дівчинка, — шепче їй пестливо, — іди тепер додому і будь доброї думки.

Вони подають собі сердечно руки, якусь хвилину тримають свої долоні міцно одна в одній, врешті розлучають їх. Щасливі, ще із слідами тепла на своїх долонях.