Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
- ISBN: 966-538-174-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
У первісному варіянті ці твори не перевидавалися. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.
Часто „нерозумних" письменників у часи тоталітаризму викликали до різного роду „установ", де намагалися вплинути на них, змушували прислухатися до „доказів розуму", хоч ті продовжували вперто робити своє, після чого — конфлікт з владою і, логічно, — кара за „нерозум". М. Вальо у своїх спогадах про Ірину Вільде наводить відгук письменниці після виклику її до високого чиновника від ідеології: „Уявіть собі, — хвилювалася вона (письменниця), — мене ледь не виставили за двері, нагадавши про відсутнність елементарної вдячности до радянської влади. Я відповіла, щоб не плутали поняття радянської влади з бюрократичною машиною і не вимагали вдячности за прояви культурного геноциду. То виходить, що мене хотять з'їсти, а я ще повинна за це ґречно дякувати". „Партократи, ким би вони не були, є тимчасові, а народ безсмертний"[145], — говорила письменниця.
На щастя, зусилля дрібних номенклатурно-партійних посіпак зійшли нанівець, й Ірина Вільде 1965 року була удостоєна Шевченківської премії за роман-епопею „Сестри Річинські".
Насамкінець, нагадаємо слова Павла Загребельного (січень 2004 р.): „Ірина Вільде знала, що життя безжальне, а тому найперше в цьому житті треба боротися за справедливість. Водночас вона розуміла, що на всьому нашому бутті лежить тяжкий тягар несправедливости, і не тільки тягар, а й безкінечна печаль, — як історія беззахисних сестер Річинських. Велич Ірини Вільде — у відстоюванні справедливости".
Ірині Вільде випало жити в ту епоху, коли її батьківщина входила до складу Австро-Угорщини, згодом Румунії, була окупованою гітлерівською Німеччиною, була частиною Радянського Союзу, де все написане до 1939 року потрапляло до так званого „спецфонду", що дало можливість деяким кон'юктурникам від літератури ділити її творчість на два етапи: до 1939 року і після нього — та оголосити її радянською письменницею тільки тому, що вона жила і творила в цей час, а всі її твори, написані до 1939 року лежали під надійним „замком" у спецфондах і не були відомі широкому колу читачів.
Тепер, знайомлячись з її ранніми творами, ми відчуваємо той літературний контекст, в якому Ірина Вільде реалізувала себе як письменниця, і розуміємо, чому вона до останніх днів життя так і залишилася Vilde — Вільна і нескорена жорстокими часами. Її небуденний талант, потічки її ідей і задумів з часом перетворилися на могутній потік, що успішно долав усі перешкоди. Говорячи образно, Ірина Вільде „в часи безробіття, голоду, переоцінки моральних цінностей, бунту і занепаду" кликала до життя і боротьби, оспівувала тих прекрасних „метеликів", яких жорстокі часи намагалися приколоти шпильками, а її любов до них, до рідного краю („Моєї Буковини") білими віршами виливалася пахучим медом з рядків її книг, зігрівала і продовжує зігрівати душу читача, дає йому надію, впевненість та віру в свої сили.
Це видання є першою спробою донести до українського читача перші три повісті письменниці, які стали значною подією в довоєнній Галичині. Маємо надію, що й сьогоднішній читач не залишиться байдужим до долі героїв і полюбить їх усім своїм серцем.
Наталка і Ярема ПОЛОТНЮКИ
4.08.2006 р.
145
Жанна Попович. Ірина Вільде не була дикою // Дзеркало тижня. — № 25 (604), 1–7 липня 2006 р.