Знахідка на все життя

Вимірявши в усіх напрямках кілька разів «шапку» могили, хлопець досить байдуже кинув:

— Дозвольте почати!..

— Починай, Тимку, — мовив я похмуро і майже збіг до підніжжя, куди вже спустилися мої колеги.

Загуркотів мотор, і блискучий ніж бульдозера зняв першу «стружку» насипу.

Довго я стояв біля могили, стежачи, як механічне чудо двадцятого століття спритно руйнувало стародавній насип. До вечора Синя могила втратила свій величний вигляд, осунулася, стала приземкуватою і безформною. На четвертий день Синьої могили взагалі не стало. Навкруги височіли купи рудої землі. Вже під штучним насипом у материкових відкладах ми виявили нечіткі обриси ями. Там була похована людина, на честь якої у сиву давнину люди насипали цю величезну купу землі.

Тимко попрощався і поїхав на своєму землериї у селище… Ми ж повинні були дізнатися, хто похований тут, на приморському березі. Це важка, але надзвичайно цікава робота. Тепер доводилося працювати не лопатами та кайлами, а ножами, шкрябачками та щіточками. Спочатку нам довелося зняти майже метровий шар чорнозему, яким була засипана яма, потім показався білий, схожий на картон прошарок. Це могла бути лише морська трава-зостера, або, як її називають жителі приморських сіл, — камка. Справжня вічна трава! Тільки камка може пролежати під землею багато століть і не згнити. Нам уже доводилося стрічати її в старовинних могилах. Морська трава від часу лише знебарвлюється, стає зовсім білою, але тлінню не піддається.

Під товстим прошарком вічної трави було поховання.

Тремтячими від хвилювання руками ми зняли ту траву, і перед нами постала таємниця таємниць Синьої могили Нас охопив дивний трепет, як те завжди буває, коли доводиться вперше бачити речі, покладені людьми тисячоліття тому. Подумати тільки — тисячоліття минули відтоді, як у цю яму на березі моря поклали небіжчика!

Гранично обережно мої помічники зчистили зі скелета і речей, що знайшли поряд, землю, і тільки тоді ми змогли оглянути все до найменших дрібниць.

Спочатку ми трохи розчарувалися. Подумати тільки, під таким грандіозним земляним насипом, яким вшановували лише уславлених скитських царів, була похована невеличка на зріст жінка. Померлу поклали на правий бік і підігнули ноги. Здавалося, вона спала. Своєрідним простирадлом їй правив товстий шар білої глини. Кістки скелету були яскраво-червоні від того, що тіло небіжчиці притрусили тертою охрою. Жінка померла не своєю смертю, бо череп її було розтрощено. І сталося це, коли їй минуло не більше двадцяти п’яти років. Пам’ятаю, тоді я звернув увагу на кисті рук. У жінки, напевно, були дужі руки з довгими пальцями.

В узголів’ї померлої лежав брунатного кольору горщик з кістками якогось маленького птаха. Це, певно, залишки їжі, яку поклали небіжчиці. На шиї було намисто з вовчих зубів. Коло правиці лежав крем’яний до решти затуплений різець. А поруч із різцем — невеличкий глиняний бичок, напевне, тур. Поховання видавалося звичайним — такі речі завжди знаходять у наших могильниках. От хіба що отой бичок… Але сушити голову над «отим бичком» нам не довелося, бо тут ми побачили таке, що вкрай спантеличило нас. У маленькій ямці біля самісінької голови похованої покоївся золотий дзвіночок. З щирого золота! Крем’яний ніж і золото! Адже це різні епохи! Як поєдналися вони! Тут було над чим помізкувати. Та ще під шаром білої глини, на якій лежав кістяк, знайшли пазури величезного печерного ведмедя: небіжчицю чомусь поховали на ведмежій шкурі. Поховання досить загадкове. Не випадало нам знаходити такого.