Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
Куца Наталка йшла із собакою по вулиці, назустріч їй поїхало легкове авто, обіллявши окоренкувату постать жовтим промінням фар, а коли проїхало, то й почула куца Наталка хрип чи підвивання, супроводжене несамовитим бренькотом струн. Пес зупинився, загарчав, але відразу ж змовк, бо до нього також дійшла Олексійова музика Він звів морду і в такт тієї музики завив ув іскристе, засипане зорями небо.
– Цить, капоснику! – сказала собаці куца Наталка – Це той байстрюк таке витинає.
“Капосник” стих, облизався, адже присолодила йому господиня душу, кинувши в розкриту пащеку цукерку, її він ковтнув не розжовуючи, а куца Наталка потягла його до Гальчиного ґанку, де бовваніла непорушна постать і сумувала, як і той “байстрюк” із гітарою, – патлань із густою копицею волосся уже і в нєї на плечі сидів і пристукував, приплескував долоньками в такт тому хрипкому підвиванню-співу, що так химерно розлунювався по вулиці.
– Бач, – сказала куца Наталка, припинаючи собаку до скобля. – Так же вони красіво співають!..
– Як пес на утопленика, – сказала Галька і знову зіщулилась і засумувала.
– Чого це ти наче у воду опущена, Галь? – спитала куца Наталка, присідаючи на долішню приступку сходів.
– Ат! – сказала Галька, а пес звів морду догори й завив.
– Цить! – тупнула ногою куца Наталка. – Щось дуже його сьогодні розібрало!
– Душно! – озвалася Галька й зітхнула.
Вони прислухалися: з обійсть навколо валували й підвивали собаки. В унісон із ними лементували жаби, а соло вів усе той-таки невгавущий хрипкий співака, котрий часом заводив аж зовсім високо і рвав та й рвав простужені й зовсім натомлені струни.
– Зараз і оркестр почне грать, – сказала задумливо куца Наталка.
– Мусить, – озвалася Галька. – Я от сиджу, і таке мені в душі, наче відірвусь од ґанку й полечу...
– Це смутишся ти, – відповіла співчутливо куца Наталка…
А оддалік, у затишку, спав на дереві чорногуз, біля якого подрімувало троє ворон, і снилося йому два сни відразу: один добрий, а другий поганий. Добрий був про те, що він таки знайшов чорногузиху і поклали вони гніздо на всохлім стовбурі з обрізаною верхівкою, на яку господар витарабанив колесо. Йому снилися діти, яких не мав уже кілька років, і те, як учив він дітей літати та й харч собі здобувати. Поганий сон з’являв власне його весілля, але молодою виявились оті три ворони, з якими так несподівано сприятелювався, і діти від того шлюбу пішли чорні та короткодзьобі, тільки крила мали батькові й ноги. Тихо плакав крізь сон чорногуз на таку зміну в його роді, але ворони втішали його повсякчас.
– Зате ми не у ворожнечі живемо, – мовила перша, а друга їй підтакнула:
– Хто скаже, чого в наших дітей більше: воронячого, а чи чорногузячого?
– Діти наші вже не потребуватимуть для гнізда солом’яних стріх, – сказала третя ворона, – досить їм звичайної гілки!
І все-таки, незважаючи на ці мудрі резони, він плакав уві сні, той чудний чорногуз, бо хоч його сіре пір’я посіріло від бруду, все-таки тішився з нього.
“Хай би було навпаки, – думав він, а може, й говорив. – Хай би мої діти були зовсім без чорного”.
– Багато ти хочеш, – сказала на те перша ворона.
– Хочеш білих дітей, то чому не поєднався з чайкою? – мовила ворона друга. – 3 чайкою, яка ловить рибу ліпше за тебе!
– Але вона ненаситна, чайка, – повідомила третя ворона, – і не зміг би ти її прогодувати...
– Коли б я не зміг прогодувати жінки, – сказав чорногуз, – то не зміг би її біля себе втримати...
Звів довгого носа і дзьобнув велику синю зірку, що приспустилася до його дерева надто низько. Ковтнув її, як звик ковтати жаб, і хміль розлився йому по тілі.
– Гей, танцюйте, мої жони! – вигукнув він, притупнувши довгою червоною ногою. – Гей танцюйте й витанцюйте нам добру долю!
Ворони закивали головами і, розчепіривши крила, почали помалу прокручуватися, підіймаючи короткі лапки й притупуючи ними – з горлянок їхніх виривалося щось хрипке й безголосе, якісь вихлипи, а не спів, ніби мали вони завузькі горлянки. Чорногуз же зігнувся в три погибелі до струн гітари, яку затискав крильми, і смикав та й смикав ті струни дзьобом. Здригався, трусив головою і вряди-годи хрипко підспівував – дивилася на ту химерну гулянку темна, шовкова ніч, яка до всього ставиться милостиво, бо все може зрозуміти.