Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
Я спустився з пагорба, дійшов неспішно до нашого розкопу. Зупинився зверху біля краю широкої ями, майже в центрі якої лежала мумія майора Науменка. Присів, звісивши ноги вниз, у яму. До дна не дістав — залишалося ще сантиметрів тридцять.
Одразу відчув, як у грудях наростає спокій. І серце наче уповільнило свої удари, спокійніше потекла кров у венах.
«Як гарно, затишно тут, — подумав я і навіть не здивувався, що думки мої з власної ініціативи перейшли на українську мову. — Яка ніч, а зірок так багато! Треба ж було мені аж тут опинитись? Ну що ж, якби не опинився тут, то хтозна, де б я був зараз! Може, на тому світі? А так я живий і щасливий, і жінка в мене — вродлива й розумна... Аби все добре скінчилось!..»
І так сидів я до самого світанку, міркуючи про себе і про своє життя українською мовою. А коли сонце, що підіймалося, виштовхнуло тоненький окраєць місяця з небосхилу, в мене перехопило подих від побачених барв. Усього лише двох кольорів: жовтого — піску, і блакитного — неба.
«О Боже, — подумав я. — Ось воно, як бачив його Тарас Григорович: жовте і блакитне! Ось вони — його улюблені кольори! Кольори, які він споглядав кожного ранку і які нагадували йому, напевно, про далеку домівку, про рідний край, що він його так любив і повернутись до котрого так мріяв!»
А сонце підіймалося дедалі вище, і я не відчував жодної втоми від безсонної ночі. Спокійна бадьорість панувала в моєму тілі. Я відчував у собі величезну кількість потаємної енергії. Я не знав, чого вона чекає, на що вона хоче бути витраченою, ця енергія. Але вона була в мені, вона чекала на свій час. І здавалося, не підкорялась мені. Вона була дужчою за мене. Може, це був дух, той самий дух, який робить людей добрішими і кращими навіть усупереч їхнім бажанням? Чи, може, це була тільки мала частинка цього духу?
Я звівся на ноги. Ще не висушене сонцем повітря несло в собі легкий запах Каспію і досить відчутний запах кориці. Щойно сонце пригріє сильніше — обидва ці запахи заховаються, втечуть під пісок, де легше зберігати свою вологу присутність. І там сидітимуть до вечора, доки не спаде спека, доки висушене повітря саме не захоче пом'якшитися, наповнитися легкою вологою, набрати ваги, щоб не так легко було вітерцеві віднести його подалі в пустелю або на невисокі гори, що обрамляли цю пустелю.
Я звівся на ноги і почав видиратися на пагорб, до струменя диму, що тік угору над не видимим звідси, знизу, багаттям. Я знав, що біля вогню на мене чекає Гуля, а в казанку, підвішеному на гачок триноги над багаттям, уже закипає вода.
51
Невдовзі по сніданку тишу Новопетрівського укріплення порушило ревіння мотора: біля вогнища зупинився потужний «лендровер» брудного жовто-салатового кольору. Він був довший, ніж звичайний джип: за двома рядами сидінь починався кузов завдовжки близько двох метрів. Зверху на даху кабіни виднілися вишикувані шерегою прожекторні фари. Такі ж фари прикрашали сталевий каркас бампера, що вистромлювався на півметра вперед. У «лендровері» сиділи двоє казахів, обидва в адидасівських спортивних костюмах, обом за сорок. Той, хто сидів за кремом, вийшов із машини першим. Підійшов до полковника, привітався. Вони перешіптувалися хвилини зо три. Потім з авто вибрався інший. Приєднався до них, узяв участь у нечутній розмові.
Ми з Петром сиділи біля вогнища і спостерігали за подіями. Галя далі собі щось вишивала, Гуля пішла по хмиз.
Коли спортсмени вдосталь нашепотілися, казахи повернулися до машини, а полковник підійшов до нас. З обличчя було видно, що він не цілком задоволений розмовою.
— Готуйтеся, — сказав він сухо. — За півгодини поїдемо... Спочатку треба майора вдягнути...
— Куди вирушаємо? — запитав Петро.
Полковник зітхнув.
— У якесь священне місце. Там будемо Науменка ховати. Вони форму майора привезли, — він кивнув у бік казахів, які комашилися всередині «лендровера».
Казахи хвилин за п’ять підійшли до нас, відрекомендувалися. Одного звали Юра, другого — Аман.
Аман у руці тримав кульок, із якого виднілася військова форма.
Мовчки ми спустилися до ями. Дружно взялися до діла, і хвилин за десять мумія, вдягнута в форму майора, вже скидалася на людину.
Аман піднявся нагору, і за кілька хвилин ми спочатку почули, а потім і побачили «лендровер», який спускався до нас. Одночасно підійшла і Гуля з оберемком хмизу. Перекинулася кількома словами по-казахському з Юрою, сумно кивнула. Потім він її запитав про щось.