Андрій Лаговський

Розсміявся силуваним сміхом, і сміх той його заболів. Тільки ж заразом не міг він знов не постерегти в своїм здоров’ї деяку переміну на лучче. Бо той біль, що був оце зчинився в висках і в потилиці, не тягся вже довго і незабаром ущух. Не лишалося сумніву, що сьогодні Лаговському стало краще супроти того, що було вчора й позавчора. А втім, більше напружувати свої нерви й свою волю зараз і не довелося, бо Володимир перевів дальшу розмову вже на інакші теми, пустяковинні й зовсім невинні. Як виходив Володимир з кімнати слабого, то взяв оповідання Монроя з собою: «почитати сьогодні ввечері на сон грядущий» — пояснив він.

Та ще ж до вечора було далеко. Тим-то ще сьогодні-таки, перед вечором, Володимир знов був заглянув до Лаговського на часинку. Вся сім’я Шмідтів малася зараз піти на свою надвечірню прохідку; Володимир хотів теж піти з усіма, але перед одходом надумавсь навідати слабого Лаговського, щоб тому не така нудьга була, і весело, на мимоході, наплескав йому купу всяких смішків. А Лаговському, безперечно, ставало краще. Як підвівсь Володимир, щоб іти швидше догнати своїх, бо ті вже пішли гуляти, то Лаговський уже не почув у серці того страшенного болю, який хапав його досі перед одходом свого приятеля. І як вийшов Володимир, то самота, в якій опинився професор, тож само не дуже прикро вдарила його тепер.

Якби захотів був професор пригадати собі, чи віддавна він заслаб, то, мабуть, не без декотрого за клопотання був би побачив, що саме тоді, під ту надвечірню годину, минала якраз третя доба, відколи він мусив положитися в постіль. Та він не мав тепер часу роздумувати про цю обставину, бо, як лишився в світлиці сам без Володимира, то на нього миттю найшов спокійний, міцний сон — такий сон, якого він досі не мав, відколи заслаб. Ішла година за годиною. Вже стало темно; Шмідти вернули вже з прохідки — Лаговський мирно спав і того не чув. Вони полягали спати і перед сном не зовсім тихо балакали, а Володимир довго ще шелестів книжкою, читаючи її в ліжку «на сон грядущий», — Лаговський і того не чув, бо спав міцно. Аж пізно вночі його збудило якесь шамотання в Володимировій кімнаті, і він наполовину прокинувся.

Спросоння Лаговському здалося, що в Володимировій кімнаті рипнули двері і хтось вийшов на подвір’я. Потім йому наче приснилося, що коло його вікна внизу хтось із кимсь шепочеться. Потім — шепотіння змовкло, а хтось із кимсь тихенькою ходою одійшов од його вікна стежкою вниз до моря. «Невже це знов Володимир з Амалією?» — пролинула в Лаговського сонна гадка, але зараз він знов міцно заснув; а як прокинувся вранці, то зовсім, геть до остатку, забув про за те, що йому вночі було приснилося.

Найперше враження, яке професор з новою дниною виразно розібрав у собі, була радісна свідомість, що в голові нема прикрої, ніби чадної ваготи, що голова свіжа і не запаморочена. Зрадівши, він хотів устати й одягтися. Чобіт не було видко — мабуть, заверглися попід ліжко. Професор схилився, щоб видобути їх звідти; та як схилився — раптом у голові і в очах йому закрутився світ; він поточивсь і ледве не впав зімлілий. Довелося знов зістатися в ліжку та нетерпляче чекати, чи не зайде хтось його одвідати.