Андрій Лаговський
- Автор: Кримський Агатангел
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
Він ще заждав скількись хвилин, щоб дати Зої час одій-ти. А в голові знов каламутно зачав виринати якийсь невідомий вірш, без слів, і без змісту, і без метру; потім той вірш повиразнішав, зробився метричним, але ще без слів; потім метричне стукотіння скристалізувалося в віршований че-тверостих — і от в пам’яті Лаговського сама собою процитувалася епіграма якогось лубочного російського поета:
На ложе девы молодой Свою победу я восславил, —
И всю любовь с её тоской В её объятиях оставил...
«Так оце такий кінець і мого роману, — з огидою подумав Лаговський, згадавши собі Оце четверостишшя. — І чим я, університетський професор, і естетичний поет, і речник ідеалістичного кохання, одрізняюся од того неінтелігентного купчини, що склав той вірш? Ну, чим?! Та нічим!.. Мерзота мерзот і всяческая мерзота!..»
Він нервово зареготавсь. Але з того реготу струснулася голова — і йому здалося, що з голови в нього мозок вивалюється. Він разом ущух.
Потім він тихою ходою поволікся додому. Понурий, геть знесилений, він ледве тягся. Добрівши додому, він попросту звалився в ліжко. Ні про що він путтям думати вже більше не міг; всякі гадки, й почуття, й враження цибали в усі боки, наче перелякані жаби; єдине почуття, яке держалося в нім постійно, се було фізичне: ревматична ломота в костях та такий біль з усіх боків, ніби побито каменями шкуру на всім тілі... та ще тягучий туман у голові, що нив у ній і свер-лував її.
— В мене в голові тепер і дум нема, а тільки якісь обривки, шматки... Голова не мозком, а брудними ганчірками та клоччям напхана! — саркастично прошепотів Лаговський, марно силуючися заснути.
XXI
Лаговський цим разом заслаб серйозно. Три дні він не вставав із свого ліжка; вдень мучився, що все тіло й нерви болять; вночі мучився, що не може ані заснути, ані задрімати гаразд; лежав зовсім знеможений. І до всього того душу гризло невідкличне каяття: чому він, стрічаючися з Зоєю, не був паном над собою, чому він допустив бруд до їхніх відносин. «Істерик! — лютував він на себе. — Жодних рефлексій, жодних задержних центрів у мене нема!.. Навіщо я животію, коли я не людина з твердою волею, а клубок нервів і стихія?.. Чи смію я відтепер поручитися за себе, що я не здатний і на всяку іншу мерзоту, на всякий навіть найгірший злочин?.. До чого всі мої пересвідчення, коли вчинки мої регулюються хвилевим афектом, а не пересвідченням?.. Чому я животію ще на світі?!»
Шмідтів він дуже затривожив своєю хоробою, якої вони й зрозуміти не могли. Генеральша думала, що це кавказька пропасниця, але професор уперто казав, що він не почуває нічого малярійного, і не хотів напихатися хініном, який йому надсилала генеральша щодня. Не хотів він також і лікаря до себе пускати, а казав, що він попросту втомлений.
— Оце так завсіди роблять учені люди в нашій Росії! — докірливо казав йому генерал Шмідт, бідкаючись коло його ліжка. — Російську людину або й палицею до науки не приженеш, або коли вже вона візьметься до науки, то працює без передиху доти, аж доки не впаде знеможена. Он у європейців — цього немає...
Англійський учений є заразом і спортсмен, що фізичного здоров’я нізащо не занедбає. Ба на що вже в Німеччині мода на вченість, на гелертерство — але й там учений працює якраз стільки годин на день, скільки він сам собі акуратно визначив: і хоч би яка була цікава робота, він ніколи не дозволить собі попрацювати й одну годину більше, ніж скільки визначив собі за норму... Через те заграничні вчені — довголітні; через те й робота в них у результаті продуктивніша, бо живуть вони більше літ, ніж наші вчені. А наші — не встигли ще й розцвісти, а вже в них сухоти, або так якось груди болять, або астма душить, або перенатуження з надмірної праці надходить... Ви, Андрію Йвановичу, любите науку — то хоч би задля науки пожаліли себе! Швидше помрете — менше й для науки зробите!.. Хіба ж можна так багато працювати, як ви працюєте?!
Професор мовчки слухав ції тиради, заплющуючи очі й силуючись задрімать. На генерала Шмідта він дививсь як на батька, і тепер з цього прихильного тону йому робилося ще важче, ще соромніше. «Що б він був сказав, коли б довідався, через яку причину я слабую?!» — з болем думав він, та й до горла йому і до грудей котилося, ніби кулька, якесь спазматичне хлипання... і він знав, що це — globulus hystericus. Він аж легше оддихав, коли генерал із своєю добрістю одходив геть.