Андрій Лаговський
- Автор: Кримський Агатангел
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
Першими прийшли Костянтин з Аполлоном, та своїм звичаєм посиділи недовго. А Володимира не було та й не було. Професор не міг зрозуміти цього загаяння. Що Володимир уже не спить, а встав, це він знав, бо чув шелест од його одягання, чув і те, як він вийшов і, очевидячки, пішов до школи пити свою ранішню каву; а це в нього ніколи не забирало часу довше як на півгодини. Пильно надслухуючи, чи не йде Володимир, чи не чути його тупотіння, професор міг нащуленими вухами тільки одно розібрати: що по подвір’ю ходять і товчуться якісь люди, і переносять щось важке, і стоять, фуркаючи, коні. Нарешті увійшов Володимир. Професор підвівся з ліжка, щоб його обійняти і сказати йому новинку, що він одужує.
— Ну, шкода, що я цього не знав, — з несподіваною колючою насмішливістю промовив Володимир, — бо зайшов би до вас трохи передше: може б, були змоглися, щоб одягтись та вийти на подвір’я та й особисто попрощатися із своєю вченицею, що вже не швидко приїде до Туапсе.
— Зоя поїхала? — тихо спитав Лаговський. Йому не було жалко за нею; так тільки якась несвідома меланхолія заторк-нула його душу.
— Поїхала... і не без скандальчика. Старий Андропуло... а це мені зараз розказав Грицько, що стояв там на подвір’ї... дуже сварився з нею, як вона сідала на воза, і казав, що влітку й восени, доки не одійде купальний й виноградний сезон для приїжджих, вона ніколи вже не житиме в Туапсе, бо через своє кокетування наведе сорому на його хату. Вже давно він був сердився, що вона кокетує, приміром, з вами і хоче вам закрутити голову; ну, та звісно, з вас спеціаліст-обожа-тель іще не великий, і Андропуло терпів оті ваші лекції мовчки. А оце, як перервалися ваші лекції, наша «трапезундська вдовичка» десь, певне, знайшла собі якогось енергійнішого обожателя, ніж ви, бо скількісь разів надвечір пропадала була кудись години на дві-три... Іще в Трапезунді в неї була трохи скандальна історія з одним адоратором... їх двох спіймали там на митрополичому кладовищі коло покинутих давніх печер... то старий Андропуло боявся, щоб і тут не зчинилося те саме.
Лаговський, що держав був Володимира за руку, несподівано й несвідомо так здушив її, що Володимир аж скрикнув:
— Ой!! Що це з вами!.. Чи, може, ви ревнуєте?.. То ви на-правду закохалися в ній!..
— Ні! — сказав Лаговський, отямившись і силуючись удавати спокійного. — Але звідки в вас знов узявся цей насмішкуватий тон супроти мене?.. Ви наче хочете шпорнути мене тим усім... Вчора й позавчора ви балакали без насмі-хів... — Він це говорив дуже смутно.
— Ну, то вибачайте, — одмовив Володимир, разом змінюючи свій тон на лагідніший. — Коли ж зо мною сьогодні чортзна-що діється! Болить голова, тріпаються нерви, хочеться весь світ лаяти; а на душі — така погань накопичилася, наче там цілий ескадрон російської солдатні стояв обозом. Однісінька влізлива думка так і преться в голову: на якого чорта животіти на світі таким нездарам, як я?
Лаговському як стій згадався його сьогоднішній сон про нічний вихід Володимира: а може, то був і не сон?
— Знов Амалія? — ледве чутно й співчутливо спитав він.
Володимир уважно придивився до нього і, не знайшовши в тім його питанні ніякої іронії та глуму, кисло буркнув:
— Було й це... Бачу, ви знов хочете мою нудьгу ставити в причинний зв’язок з тим, що було вночі... Ну, та нехай ваша діагноза і правдива — тільки ж скажіть мені, чи можу ж я не чинити того, що чиню? Хіба ж я винен, що вряди-годи, в певні періоди, мені треба буває Амалій?.. Фізично треба, фізика моя того вимагає!... Розумієте?.. Хоч на другий день стає мені й недобре, але чи ж я винен, що за день перед тим природа моя підштовхувала мене і казала мені, щоб я вдався по Амалію?!
Професор мовчав.
— Це добре вам моралізувати, — роздратованим голосом казав далі Володимир. — Ви вченою роботою вже засушили себе, в вас фізична потреба вгасла — то не диво, що ви можете жити собі святим аскетом. А я...
З грудей Лаговського видерлося здушене, але таке голосне і гірке ридання, що Володимир перестав говорити і зачу-дуваний дививсь на нього.
— Нахиліться надо мною, Володимире, — тихо та рішуче проказав Лаговський.
Володимир нахилився до його подушки. Професор при-тяг його до себе, конвульсивно обійняв, нервово обцілував усю голову і напослідок прошепотів: