Андрій Лаговський
- Автор: Кримський Агатангел
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
Свого смутку, що придавлював душу, не міг Лаговський позбутися й у товаристві Шмідтів. Йому бажалося тільки мовчки сидіти в гуртку з ними, із своїми дорогими побратимами, та нічого самому не говорити, а от хіба тільки слухати, про що вони балакатимуть: бо їхня розмова розважить його проти гнітючої його задуми. А виходило так, що мовчав не сам він — мовчали й вони, молоді Шмідти, — і ніякої розмови він у їх товаристві не міг почути. Лаговський попереду дивувався, через що в них це так виходить; тільки ж потім доміркувався, що давніше, ще як не був він слабий, ціле розмовляння вів і підтримував тільки він сам, а не Шмідти. Бо це ж не хто, як він сам, завсіди підносив інтересні питання про письменство, про поезію та музику, про естетику взагалі, а Шмідти тільки одповідали йому під тон, згоджувалися або спорилися; це ж не хто, як він сам, був жартував і сипав дотепами, а молоді його приятелі тільки залюбки ловили тоді його слова та сміялися веселим сміхом, та лиш іноді ще й своє слівце докидали. Перестав він тепер бути живою душею їхніх розмов — погасли й розмови.
Через свій смуток і мовчання професор ставав для них попросту нудний; тепер сталося так, що він-то шукав їхнього товариства, а вони, не чуючи од нього вже нічого, не чуючи його гумору, нудилися та нишком аж позіхали, принаймні Костянтин та Аполлон.
З Володимиром у професора балачка могла текти далеко легше, бо звичайно Володимир сам любив оповідати щось про себе та висловлювати свої погляди, а не од других що-небудь слухати; професор мав бути для нього саме добрим слухачем, з яким Володимир міг любісінько ділитися своїми думками. Тільки ж професорові ставало тепер чимраз важче вислухувати всі оті, що авторитетно вимовлялись, Володимирові думки та заяви. Бо, відколи Володимир почув професорову сповідь і самобичування, він почав трактувати його трошки звисока та й не дуже вже церемонився підносити йому такі свої погляди, проти яких у того протестувала вся його природа.
Не сміючи тепер через свою визнану грішність нічого різкого казати проти Володимирових тез, професор намагавсь оминати дражливі балачки з ним та частіше втікати од нього. Але куди? Знов горнутися по-давньому до Костянтина та Аполлона? Так кожен раз, як він, прийшовши до них чи в кімнату, чи де, сідав і сидів з ними мовчки й сумовито, вони, дивлячись, що він знов нічого не говорить і тільки мовчить і нічогісінько інтересного своєю особою для них не приносить, мовчали й собі також. Видко бувало, що вони вже й стісняються його компанією. Та вони часом шукали навіть першої-ліпшої приключки, щоб непомітно одійти од тієї колись цікавої, а тепер нестерпуче нудної людини. Це їм бувало найлегше вчинити на погуляннях. У професора, по хворобі, розвилася сильна задишка, він швидко втомлювавсь і міг ходити лиш поволі — отож Костянтин з Аполлоном умисне не хотіли чекати на нього, щоб не бачити його вічно смутного обличчя. Вони поспішали наперед, а він примушений бував іти позаду: або з Володимиром, або із старими Шмідта-ми — генералом та генеральшею та їх компаньйонкою.
З генералом ходити бувало й не важко, бо він ішов і ступав поволі та оповідав сам охоче що-небудь із свого життя.
В таких розмовах професор, почуваючи себе гаразд і не бачачи, щоб його співрозмовник бажав утекти од нього, міг іноді навіть забувати про те, що для інших він зробився аж геть неінтересною людиною і що молоді Шмідти нудяться в його товаристві. Та надовго про се забути не можна було. Бо кожним іншим разом, думаючи про їх відносини взагалі, він, з болем серця, не міг не помічати тієї виразної, гіркої переміни, що сталася. Особливо один щоденний момент коло моря бував для Лаговського гіркий: найгіркіше йому ставало на душі саме тоді, коли Костянтин та Аполлон, посидівши з ним утрьох мовчки коло гарного морського берега, серед чудової надвечірньої або нічної тиші,'незабаром підводилися й казали, що час уже й додому йти. Бо так їм скучно було!.. Який це був контраст для Лаговського проти давніх безжурних часів, коли вони втрьох могли сидіти коло моря хоч цілісіньку ніч і не скучити!..
Ішов день за днем. Якось на проході, коли Костянтин з Аполлоном одбігли своїм новим звичаєм наперед, Лаговський наважився, щоб не зостатися без них, трохи прискорити свій хід та й їх наздогнати-таки. Пішли втрьох разом; було душно. Далі сіли вони втрьох спочити недалеко од заболоченої річки Паюка. Лаговський важко одсапував з того прудкого ходіння і, як звичайно, мовчав; піт великими, буйними каплями не переставав котитися з нього, і він аж пашів, хоч од сусідньої річки віяло вже прохолодною вогкістю. І всі мовчали.