Відчай
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: "Криниця"
- ISBN: 966–7575–37–3
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Відчай». Краткое содержание книги:
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
— А замовк він тому, що дуже хвилюється, — так само лагідно, довірчо пояснив Лівін. — Стільки років не бачив синочка… Крикни, що незабаром приїдеш до нього… Скажи, що вже видужав… Тільки кричи голосніше, тоді батько відповість…
…Послухавши настриг плівки, яку приготував підполковник медичної служби Лівін у той же день, Влодимирський подзвонив Комурову:
— Чудова робота! Якщо накласти на голос радіошуми — вийде цілком зворушлива розмова.
— Не тішся надією, — відповів Комуров. — Твій підопічний такий досвідчений, що напевне перевірить свого придурка подробицею, нам з тобою невідомою… От і кінець твоїй комбінації…
— Нічого подібного! У нас кожна фраза починається з того, що той кричить: «Таточку, голосніше, я погано чую…» А на перевірочному запитанні таточка ми припинимо радіосеанс: «Перешкоди, спробуємо завтра». Стан у Ісаєва буде шоковий, з'їсть, повірте…
— Ти ще не вдарив його в лоб запитанням: «Що написав у Біблії і передав Валленбергу?»
Влодимирський відповів упевнено:
— Це мій головний козир. Рано. Давайте послухаємо, як вони розмовлятимуть на дачі, на прогулянках… Вони ж не знають, що ми їх і в лісі зможемо слухати, шарашки недаремно вершкове масло і каву з цикорієм одержують…
Комуров усміхнувся:
— Валяй. Я тобі вірю, відповідальність на тобі…
Коли Ісаєв, надриваючись, прокричав у трубку:
— Санюшко, синочку, любимий, перед вильотом підстрижись, як стригся у Кракові… Пам'ятаєш?!
У цей момент Сергій Сергійович зупинив плівку з голосом Олександра Ісаєва, а другу, на якій було записано тріск і шум радіоперешкод, зразу збільшив. Через півхвилини, поки Максим Максимович надривався — «алло, Саню, Санечко, синку, алло, ти чуєш мене?!» — знову крізь лиск і тріск радіоперешкод дав голос сина: «Таточку, говори голосніше, я нічого не чую…»
…А потім Аркадій Аркадійович розпікав у присутності Ісаєва радистів; ті винувато виправдовувались:
— Товаришу генерал, це ж Колима! І так чудом якимсь з'єдналися! Радіограму хоч зараз передамо і попросимо, щоб негайно відповіли…
— Щоб завтра був зв'язок! — бушував Аркадій Аркадійович. — Гроші любите одержувати, а працювати не вмієте!
Нервово закурив, пройшовся по кабінету, потім немов спіткнувся:
— Пробачте, Всеволоде Володимировичу, не запропонував вам. Куріть…
Ісаєв повільно підвів на нього очі:
— Я хочу склянку горілки. І відвезіть мене на дачу, Валленберга присилайте завтра. І коли я сьогодні попрошу на вашій дачі ще склянку горілки, нехай мені дадуть. І приготують хорошу зубну пасту. Або ж міцний чай. Убиває запах перегару…
Аркадій Аркадійович сів біля Ісаєва, поклав йому руку на гостре коліно і зворушливо, з болем сказав:
— Спасибі, товаришу полковник… Я не сумнівався в тому, що у нас, більшовиків, все так і закінчиться…
І, викликавши свого вилощеного секретаря, звелів:
— Пляшку найкращої горілки, банку ікри і шматок вареної осетрини.
…Повітря було прозоре й крихке. Прокинувшись, Ісаєв побачив вершечки сосон, одразу згадав той російський, пошарпаний журнал, який знайшов в окупованому Парижі на книжковій набережній Сени; «і такі шалені на синьому розмахи вогненних стовбурів…»
Підвів голову з м'якої, пухкої подушки: стовбури дерев були справді вогненними. «Розмахи» чи «розбіги», — подумав Ісаєв, — і те й друге слово підходить до суті, до цієї вічної краси. Як же їм боляче, коли їх повільно, з перекуром, пиляють, Боже мій!»
Він устав. Голова після вчорашньої горілки паморочилась. Опустив худі ноги з випнутими колінами на килимок, у двері зразу постукали. Значить, безперервно дивиться наглядач, зрозумів він. Але ввійшов не солдат, а «Макгрегор», Віктор Ісаєвич Рат.
— Доброго ранку, Всеволоде Володимировичу, як спалося?
— Добре спалося, дякую. Що там із зв'язком? Налагодили?
— Інформація поки що не надходила. Поснідаємо, а потім подзвонимо Аркадію Аркадійовичу…
— Валленберга ще не привезли?
— Ні.
— Коли?
— Не знаю. Вказівок не одержував.
Снідали на веранді, залитій сонцем. Масло, сир, два не крутих яйця, кава; хліб був двох сортів — чорний і сірий. («Ми називаємо «ризький», — пояснив Рат, — по-моєму, найсмачніший, на вашу честь замовив».) Потім послухали останні вісті по радіо: перевиконання плану, збирання врожаю колгоспниками Одеської, Херсонської та Бєлгородської областей, вітальний лист вождеві всіх народів, геніальному зодчому нашого щастя великому Сталіну від будівельників Дніпрогесу, що встає з руїн. Максим Максимович запам'ятав два підписи — парторга ЦК Димшиця і секретаря обкому Брежнєва. Диктор сухо зачитав повідомлення про те, що триває боротьба з підступністю групи театральних критиків-космополітів, таких як Альтман і Борщагівський. Закінчився випуск прогнозом погоди: обіцяли сонце.