Відчай

…Додому міністр повернувся рано, сказав помічникові, що захворів, мігрень. Велів з'єднувати лише з Поскрьобишевим та членами Політбюро, для всіх інших міністрів — його нема.

Дочка вже повернулася. Він запропонував їй погратися в «морський бій»; билися захоплено, потім перейшли на «хрестики-нулики», він піддавався, на обличчі зображав прикрість, улюблениця реготала. Потім принесла колоду карт, зіграли в «дурня».

Відсунувши руку з картами так, щоб дочка могла підглядати, з тугою подумав: бідолашненька моя кровиночко, коли зі мною станеться щось, який же на тебе жах чекає, які муки… Для чого я ліз нагору, видирався по цій триклятій драбині! Служив би собі тихо й непомітно, так ні ж, мене понесло! У нас тільки тихі виживають… Лише маленькі та непомітні своєю смертю помирають… А своєї долі не минути! Ми ж усі комашки, нас згори в мікроскоп роздивляються… Богдан неспроста цього самого Рюміна попросив… Він нічого просто так не робить, у нього завжди підступність на думці… А якби я став вимагати матеріали, вразу настукав би Лаврентію: «дрібна опіка, заважає ініціативі, що за недовір'я серед своїх?!» Спробуй, поясни! Він же член Політбюро, а не я… Бідолашненька ти моя ніжність». Він підвів зволожені очі на дочку: «Піти б до церкви, як з бабусею Оленою, покійницею, бухнути на коліна, припасти лобом до вічних плит храму Господнього й помолитися б за неї… Мені вже нічого не страшно, вогонь і воду пройшов… Та й не відмолю я гріхів своїх, її уберегти б…»