Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

— Містер Бовлнойз просив мене вибачитися перед вами, сер, та він був змушений вийти у термінових справах, — промовив слуга.

— Але ж він призначив мені зустріч саме на цю годину, — підвищивши голос, відповів журналіст. — А вам відомо, куди він пішов?

— У Пендрагон-парк, сер, — доволі похмуро відповів слуга і почав зачиняти двері.

Почувши це, Кідд аж здригнувся.

— Він пішов з місіс… тобто з усіма? — затинаючись запитав журналіст.

— Ні, сер, — відповів слуга. — Спочатку він вирішив залишитися вдома, а потім усе-таки пішов. — І рішуче, навіть дещо різко, зачинив двері, хоча вигляд у нього був такий, ніби він зробив щось не те.

Американець був роздратований. Йому дуже хотілося дати всім доброго прочухана, щоб вони навчилися, як братися за справу по-діловому, — і старого пса, який навіть не годен гавкати, і підстаркуватого слугу в доісторичній манишці, і сонний місяць, а найбільше легковажного старого філософа, який уникнув домовленої зустрічі.

— Якщо він так поводиться, то заслуговує на те, щоб втратити прихильність своєї дружини, — промовив до себе містер Келховн Кідд. — А може, він пішов, щоб влаштувати скандал. Якщо так, то представник «Модного суспільства» там точно з’явиться.

Журналіст вийшов за ворота і попрямував довгою сосновою алеєю, що вела вглиб парку. Дерева чорніли, ніби плюмажі на катафалку, між їхніми верхівками на небі виднілося кілька зірок. Містер Кідд був літературною людиною, він сприймав природу не інакше, як з допомогою асоціяцій, і ось тепер йому пригадався «Рейвенсвуд». Можливо, тому, що довкола похмуро чорніли високі сосни, а можливо тому, що Скотт[26] таки спромігся передати таку ось атмосферу в своїй відомій трагедії. Тут віяло чимось, що померло ще у вісімнадцятому столітті, тут пахло вологістю старого парку і тими помилками, які вже ніколи не вдасться виправити. Одним словом, у цьому парку віяло неймовірною печаллю.

Містер Кідд прямував цією дивною алеєю, що навіювала сумні думки, і час від часу сторожко зупинявся: йому вчувалися чиїсь кроки попереду. Щоправда, попереду він нікого не бачив, там виднілися лише похмурі сосни та клин зоряного неба. Спочатку він подумав, що це просто вибрики його втомленої уяви або ж звичайнісінька луна власних кроків. Та здоровий глузд усе чіткіше підказував йому, що попереду таки хтось іде. Журналіст згадав про примари, і навіть був здивований, як швидко в його уяві з’явився образ П’єро, з чорними плямами на блідому обличчі. Клин нічного неба робився все яснішим, та Кідд ще не усвідомив, що він просто наближається до великого маєтку. Журналіст лише відчував, що атмосфера довкола стає якоюсь зловісною та печальною, йому почало видаватися; що довкола віє… тут він завагався, як би це влучніше сказати, і врешті з посмішкою подумки промовив — «теорією катастроф».