Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
— Натиснімо, хлопці! Дужче! Ось так! — вигукував він, завдаючи удару черговому нападникові, що підвернувся під руку.
Не чуючи голосу воєводи Іванця, він підбадьорював не тільки своїх воїнів, а й Іванцьових, а ті, оговтавшись від першого оглушливого удару, тепер самі перейшли в наступ і вирубували супротивника до ноги.
— Підважмо драбину, друзі! Скинемо її з валу! Добриня вхопився за драбину. Йому на поміч кинулись інші — і їхні спільні зусилля увінчалися успіхом, драбина ковзнула по стіні і під вагою багатьох монголів, що лізли вгору, посунулася набік, трощачи своєю вагою кістки нападників.
З тими, що залишилися оточені, було покінчено відразу — їх перестріляли з луків. Відбили нападників і на інших ділянках валу.
— Де ж воєвода? Де Іванцьо? — спитав Добриня. — Іванцьо!
Іванцьо не відгукувався. Його знайшли серед купи мертвих тіл з розкраяною головою. Мовчки зняли шапки.
— Розшукайте Петра! Або Дмитра!
Обох середульших братів теж ледве знайшли. Петрусь лежав поверх підстаркуватого монгола, вчепірившись ворогові руками в горлянку, і тут його настигла раптова смерть: йому було завдано удару ножем у спину, якраз під ліву лопатку — в саме серце. А Дмитрик конав у невимовних муках — стріла пронизала йому живіт наскрізь. Незабаром він помер.
Побачивши братів, яких воїни поклали на дощаному козиркові низького внутрішнього заборола і вони лежали, мов живі, але непорушні, юний воєводич Грицько схопився за голову і закричав на все городище:
— О мої братики! О мої найдорожчі! Горе мені!
Його почув воєвода Всеслав. Тримаючись за стіну і спотикаючись об трупи, прийшов — простягнув руки, намацав тіло одного сина, другого, третього. Потім охопив усіх разом руками, упав на них головою і беззвучно заридав.
— Сини мої! Сини! Соколи ясні! Чому ж не мене смерть забрала першим? Чому вас? О небо!
6Коли сонце сіло за далекі горби, татаро-монголи відступили і розвели в полі багаття. Сьорбали[66] з казанів сорбу, що пахла димом, обгризали маслаки і вкладалися тут же, побіля багать, закутавшись у кошму, спати.
Затихла і Княжа Гора. Але не до сну тут було. Догорали хатини, підпалені китатськими паперовими ракетами, начиненими порохом; плакали діти, голосили над убитими жінки, чоловіки при кривавому світлі пожарищ копали ями і складали в них загиблих.
Страх і розпач зависли над приреченим городищем. Ніхто вже не вірив, що ворога пощастить відбити. Втекти теж ніяк: довкола палають багаття, стовбичать темні постаті дозорців — куди втечеш, як пройдеш?
Добриня з Грицьком привели сліпого воєводу до хати, що чудом уціліла. Посадили на лаву, і над ним зразу ж заголосила стара воєводиха. Їй завторували дочки, невістки та онуки.
— Цитьте! — гримнув воєвода. — Не час нюні розпускати! Послухайте, що скажу!
Всі затихли. В челюстях печі заблимало жовтаве світло лучини.
— Кажи, батьку, ми слухаємо, — сказав Грицько.
Старий на його голос підняв свої невидющі очі.
— Я так думаю: ми не втримаємося! Будемо дивитися правді в очі — ми не втримаємося! Ще один день такого скаженого натиску — і Княжа Гора впаде. Наші сили тануть. Загинули наші сини, загинула майже половина воїнів. Втратили ми ліпших мужів наших! Завтра татари знову підуть на приступ — і хтозна, чим він закінчиться. Тому треба нам усім приготуватися до найгіршого — до смерті або полону. Плакати не треба — така доля наша. Одягніться у все найтепліше, що є у нас. Кому судилося загинути, тому однаково буде, а хто в полон потрапить, тому одяг зимовий згодиться, бо на носі — зима…
— Ой Боже наш, Боженьку! — знову заголосили жінки.
— Цитьте, кажу! Не наганяйте журби на серце собі й іншим, — підвищив голос воєвода. — Ваш плач нікому не допоможе! Слухайте далі, що скажу… Битися будемо до останнього! Скільки сил наших вистачить! Чуєш, Грицьку? Ти воєвода! Тобі це кажу, щоб знав! Ні на які угоди з ворогом не йти! Безчестям життя собі не виторгувати! Битися до загину, щоб прихопити з собою на той світ якомога більше ворогів! Чуєш, Грицьку? То буде наша поміч Києву!
— Чую, батьку, — відповів син. — Так ми і вчинимо!
— А як ти загинеш, воєводою стане Добриня. Така моя воля! Сьогоднішній день показав, що цей молодик — воїн сміливий, досвідчений…
— Добре, батьку, — схилив голову Грицько.
— Тепер — останнє… У нас водилися коштовності — золоті та срібні гривні, жіночі прикраси, посуд. Ніщо не повинно потрапити до рук наших убивць! Збери все, Грицьку, і закопай у такому місці, щоб вороги не знайшли, а ви всі щоб знали. Може, кому-небудь пощастить урятуватися, то пригодиться… Зрозумів?