Чотири танкісти і пес – 1
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #1
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 1». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
Бригада розмістилась у чималенькому ліску в центрі захопленого плацдарму, вона стояла у резерві Першої Польської армії, дивізії якої перейшли Віслу й зайняли оборону на півночі, уздовж річки Пилиці.
Надвечір того самого дня, хоч це й було в радіусі дії важкої артилерії противника, хоч ворожі літаки широкими хвилями йшли по безхмарному небу, відбувся збір усієї бригади. Сонце вже підходило до заходу, скісне проміння ледве пробивалося крізь листя дерев, і там, де сосни росли тустіше, під стовбурами панував напівморок. З правого флангу вздовж шеренг ішов генерал, а за ним штабний офіцер і солдат із дерев'яним підносом. Екіпаж «Рудого» стояв на лівому фланзі, аж у жінці. Чим ближче підходив генерал, тим виразніше танкісти чули його слова:
– За героїзм у боротьбі з німецькими загарбниками підпоручика Олександра Марчука нагороджено Хрестом хоробрих… Хорунжого Юзефа Чопа нагороджено Хрестом хоробрих… Капрала Мар'яна Вабулю нагороджено Хрестом хоробрих.
Генерал минув кількох солдатів і зупинився біля них.
– Командира танка, поручика Василя Семена нагороджено Хрестом хоробрих… Заряджаючого, лшграла Густава бленя, механіка-водія, взводного Григорія Саа-кашвілі, стрільця-радиста, капрала Яна Коса нагороджено Хрестом хоробрих…
Кожний із них відповідав однаково: «Служу батьківщині», але кожен вимовляв ті слова інакше, до-овоєму. Василь – спокійно, Густлік – голосно, Гжесь – із запалом, а Янек скоріше несміливо. Генерал брав хрести із дерев'яного підноса, який несли перед ним, і приколював їх до забруднених мастилом і пилюкою комбінезонів з лівого боку грудей. Кожному з них дивився в очі, потискував руку, обіймаючи, цілував у обидві щоки, а потім випрямлявся й віддавав честь.
Коли вій приколов хреста Янекові, піднос був уже порожній, а проте генерал не відходив – сфоячи.навпроти хлопця, невдоволено еупив брови. Потім глянув на Семена і запитав:
– Що за непорядок? Де решта екіпажу?
Семен, не вірячи власним вухам, зиркнув праворуч. Усі були на місці.
– Всі тут, громадянине генерал.
– Я бачу тільки чотирьох танкістів. А де пес?
– Шарику! – покликав Янек.
Собака, лишившись біля танка, страшенно нудьгував – не розумів, чого йому веліли тут сидіти, а тепер, почувши голос господаря, вмить прибіг.
– Накажи йому сісти.
– До ноги, Шарику! Сядь!
– Кухаря сюди, – гукнув генерал.
З-поміж дерев вийшов не знайомий їм солдат у білому фартусі й ковпаку. Він ступав повагом, несучи перед собою велику, вищерблену фаянсову тарілку, на якій лежали горою підсмажені ковбаси. Генерал узяв у нього з рук тарілку і, присівши, поставив її перед собакою.
– Інакше тобі не віддячимо, – сказав чи то до себе, чи до пса, чи, може, до екіпажу.
Потім підвівся, обернувся до Коса і дав йому латунну бляшку, вирізану з гільзи артилерійського снаряда.
– Повісь на нашийнику, – сказав він.
Янек узяв і прочитав ретельно вирізьблений напис чималими друкованими літерами: «Шарик, пес танкової бригади».
– Ти дивись! – прошепотів, Єлень. – Сам генерал йому дав. А кухар не захотів іти, помічника з ковбасою прислав.
Густлік сказав це тільки сусідам у шерензі, але генерал почув і, глянувши на Єленя, пояснив:
– Капрал Лободзький загинув. Повертався вдосвіта з кухнею, ворожий снаряд розбив автомашину, а його смертельно поранило осколком.
Єлень опустив голову і втупився поглядом у землю.
Генерал подумав про те, що танкісти багато чого не знають і тільки згодом, в міру того, як минатимуть дні, вони почнуть знаходити прогалини в шеренгах і збагнуть, що багатьох товаришів уже ніколи не зустрінуть. Поки що тільки він знає, що в полі і в лісі порозкидано понад сімдесят солдатських могил, а буде ще більше, бо двісті поранених воїнів одвезли в госпіталь, і з них не всі повернуться. Не тільки живим під Студзянками дісталися хрести.
Штабний офіцер ступив крок уперед і, показуючи рукою, сказав:
– Гості приїхали.
Пролунала команда:
– Струнко, направо рівняйсь!
Генерали із штабу армії прийняли рапорт, а потім вручили командирові бригади орден Віртуті Мілітарі.
Командир вийшов на середину галявини, відстебнув орден від свого мундира і підняв у руці. Сонце вишневим блиском засяяло на металі, освітивши чорний і темно-синій кольори стрічки.
– Танкісти! – гучно мовив генерал.-Це не я, ви здобули орден для свого командира, для бригади.
Коли пролунала команда: «Розійтись», солдати не зразу повернулися до танків. Нагороджених оточили, їх поздоровляли, тисли їм руки.