Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Зрештою, його поведінка з певного часу змінилася. Заздрість, яка була домінуючою рисою його характеру, поступилась місцем певній великодушності. Скільки б разів ми випадково не зустрічалися, в його жестах і незручних словах проявляється якась поквапна доброзичливість, змішана з заклопотанням. Давніше під його буркотливою міною мовчуна, під його вичікувальною відстороненістю крилася, однак, цікавість, що його пожирала, голодна до кожної нової подробиці, кожної нової версії про справу. Тепер же він навдивовижу спокійний, уже нічого не прагне від мене довідатися. Властиво, зараз це мені дуже на руку, коли я ніч-у-ніч відбуваю ті незмірно важливі засідання в Паноптикумі, які до часу мусять залишатися в найглибшій таємниці. Наглядачі, зморені горілкою, якої я їм не жалкую, сплять у своїх комірках сном праведних, коли я при світлі кількох коптючих свічок конферую в тому достойному гроні. Адже там, серед них, є й короновані голови, і переговори з ними не належать до речей легких. З давніших часів вони зберегли той безпредметний героїзм, порожній тепер і без тексту, те полум'я, те самоспалення у вогні якоїсь концепції, те поставлення цілого життя на одну карту, їх ідеї, задля яких вони жили, здискредитувалися одна за одною у прозі щоденного дня, їхні ґноти випалилися, вони стоять порожні і повні невижитої динаміки, і, непритомно поблискуючи очима, чекають на останнє слово своєї ролі. Як легко сфальшувати у цей момент оте слово, підсунути їм першу-ліпшу ідею — коли вони такі безкритичні й безборонні! Це знаменито полегшує мені завдання. Однак, з другого боку, неймовірно тяжко достукатися до їхнього мислення, запалити в них світло якоїсь думки, такий великий протяг у їхньому дусі, такий порожній вітер провіває їх наскрізь. Тільки пробудити їх зі сну коштувало чимало труду. Лежали всі в ліжках, смертельно бліді і без віддиху. Я нахилявся над ними, вимовляючи пошепки найсуттєвіші для них слова, слова, які повинні були увімкнути їх, як електричний струм. Відкривали одне око. Боялися наглядачів, вдавали мертвих і глухих. Лише коли впевнилися, що ми самі, зводилися на своїх постілках, забандажовані, зложені з кавалків, притискаючи дерев'яні протези, імітовані, фальшиві легені і шлунки. Були спочатку дуже недовірливі і хотіли рецитувати вивчені ролі. Не могли збагнути, що від них можна жадати чогось іншого. І отак тупо сиділи, часом поклацуючи зубами і постогнуючи, ці прегарні мужі, цвіт людства, Дрейфус і Ґарібальді, Бісмарк і Віктор Еммануїл І, Ґамбетта і Мадзіні та багато інших. Найважче тямив сам архикнязь Максиміліян. Коли я жагучим шепотом знову й знову повторював йому на вухо ім'я Б'янки, він непритомно моргав очима, на його обличчі вимальовувалося нечуване здивування, і жоден зблиск розуміння не пронизував його рис. Лишень коли я поволі й чітко вимовив ім'я Франца Йосифа І, через його обличчя пролетіла дика гримаса, чистий відрух, що вже не мав відповідника в його душі. Той комплекс давно був вигнаний з його свідомости, та й як він міг би з ним жити, з тим вибуховим напруженням ненависти, він, насилу складений і зарубцьований після того кривавого розстрілу у Вера-Крусі. Я мусів від початку наново вчити його жити. Анамнеза була незмірно слабка, я звертався до підсвідомих зблисків почуття. Я втеплював у нього елементи любови й ненависти. Але наступної ночі виявлялося, що він забув. Його колеги, тямовитіші від нього, допомогали мені, підказували йому реакції, якими він повинен був відповідати. І так просвіта повільним кроком просувалася вперед. Він був дуже занедбаний, попросту внутрішньо спустошений наглядачами, але попри це я добився того, що на звук імени Франца Йосифа він добував шаблю з піхви. О, та він мало не проткнув Віктора Еммануїла І, який не досить прудко усунувся йому з дороги.