Гра престолів

Він глянув на південь і побачив зелено-блакитну течію Тризуба. Він побачив, як батько про щось просить короля, а обличчя йому судомить від горя. Він бачив, як Санса довго плакала вночі, поки не заснула, і як Ар’я мовчки дивилася, ховаючи свої таємниці глибоко у серці. Навколо них кружляли тіні. Одна була темна, як попіл, з жахливою собачою мордою. Інша мала на собі обладунок, що сяяв на сонці, золотий і прекрасний. Над обома нависав велетень у кам’яних латах, та коли він відкрив забороло, там нічого не було, крім темряви та густої чорної крові.

Бран підняв очі й побачив усе за вузьким морем аж до Вільних Міст, зеленого Дотракійського моря і ще далі, до Ваес Дотраку попід горою, до казкових земель біля Нефритового моря, до Асшая коло Тіні, де під вранішнім сонцем ворушилися дракони.

Нарешті він подивився на північ. Він побачив Стіну, що сяяла, наче блакитний кришталь, і свого брата-байстрюка Джона Сніговія, що спав у холодній постелі такий блідий та змучений, наче геть забув, яке буває тепло. А потім він побачив те, що за Стіною, за нескінченними, вкритими снігом лісами, за морозними берегами і великими біло-блакитними льодяними річками, за мертвими рівнинами, де ніщо не росло і не жило. Він дивився усе північніше та північніше, до завіси світла при кінці світу, і далі аж за ту завісу. Він глибоко вдивився у серце зими, а тоді скрикнув зі страху, і гарячі сльози обпікли йому щоки.

— Тепер ти знаєш, — прошепотів гайворон, сидячи в нього на плечі. — Тепер ти знаєш, чому повинен жити.

— Чому? — запитав Бран, не розуміючи, а падаючи далі.

— Бо зима насувається.

Бран зиркнув на гайворона в себе на плечі, а гайворон зиркнув на нього. Він мав три ока, і третє око повнилося жахливим знанням. Бран подивився униз. Внизу не було нічого, крім снігу, холоду і смерті — сама лише морозна пустеля, де на нього чекали зубчасті біло-блакитні друзки льоду. Вони летіли просто до нього, мов списи. Він побачив тіла тисяч інших сновидців, наколоті на їхні кінці. Його охопив жах.

— Хіба може людина бути хороброю, коли вона боїться? — почув він свій власний голос, слабкий і віддалений.

І голос батька відповів:

— Тільки тоді людина й може бути хороброю.

— Зараз, Бран, — наполягав гайворон. — Вибирай. Лети або помри.

Смерть потягнулася до нього з вереском.

Бран розправив руки й полетів. Невидимі крила налилися вітром і потягли його догори. Жахливі льодяні списи зникли десь унизу. Над головою відкрилося небо. Бран ширяв у повітрі й почувався навіть краще, ніж коли лазив стінами. Та взагалі краще, ніж будь-коли. Світ зменшувався під ним.

— Я лечу! — заволав він у захваті.

— Та я помітив, — зазначив триокий гайворон. Він злетів, плескаючи крилами йому в обличчя, вповільнюючи, засліплюючи його. Бран заметлявся у повітрі, а кінці крил гайворона все хльоскали йому по щоках. Гайворон накинувся на нього, відчайдушно дзьобаючи, і раптом Бран відчув сліпучий біль посередині лоба, між очима.

— Що ти робиш? — заверещав Бран.