Первісна. У вирі пророцтв
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Сага про Первісну #2
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Первісна. У вирі пророцтв». Краткое содержание книги:
Тим часом Шимас аб Нейван і Ріана вер Шонаґ, послухавшись поради диннеші, прямують на Ініс на н-Драйґ. Що їх чекає на цьому далекому острові, де тисячу років тому помер останній у світі дракон? Яке нове знання вони там здобудуть? І як це пов’язано з Ейрін та її Первісною Іскрою? А пов’язано ж напевно…
Коли слідчий закінчив зі звітом і перейшов до рекомендацій щодо покарання ґвардійців, винних у злочинному недбальстві, до кабінету тихенько прослизнув королівський секретар Леолан аб Дахайн і поклав перед Імаром уже завізований канцлером указ. Король жестом наказав секретареві затриматися й урвав слідчого на півслові:
— Дякую, майстре Олвине. Ваші рекомендації передайте капітанові аб Ерхару, нехай він вирішує, які дисциплінарні заходи слід ужити. Ви вільні.
Слідчий устав зі стільця, вклонився й негайно вийшов з кабінету. А Імар запитав у майстра Леолана:
— Обід ще не принесли?
— За хвилину буде, государю. Тільки доведеться відіслати назад страви, призначені для леді Елвен. Вона просила переказати вам свої вибачення, що не зможе приєднатися до вас. Те доручення, яке ви їй дали, вимагає більше часу, ніж очікувалося.
Імар з незворушним виглядом кивнув. Насправді він не давав Елвен ніякого доручення, просто ще наприкінці минулого місяця запропонував дівчині в разі потреби прикриватися його іменем, щоб ніхто не відволікав її від чаклунських справ і не ставив зайвих питань про те, де вона була і що робила.
— Що ж, тоді пообідаю сам… Хоча ні, — передумав Імар, глянувши на щойно принесений указ. — Скажіть слугам, щоб не завертали на кухню страви леді Елвен. І негайно надішліть кого-небудь розшукати ґенерала аб Рордана. Я запрошую його розділити зі мною обід.
— Слухаюсь, государю.
Чекати довелося не хвилину, а цілих п’ять, поки камердинер запросив його до малої королівської їдальні, розташованої лише через одну кімнату від кабінету. Тепер Імар працював у своїх покоях, але не тому, що в урядовому крилі було холодніше й усе там нагадувало про ті недавні часи, коли він цілком залежав від Айвара аб Фердоха (хоч і це мало значення). Після того, як міністерства перебрали на себе повноваження, що раніше належали Священній Канцелярії, їхній штат став швидко зростати, тож Імар наказав звільнити для потреб уряду весь поверх під своїми покоями, куди перебралися міністри разом із заступниками та помічниками, а урядове крило залишилося в розпорядженні чиновників нижчого ранґу.
Коли Імар уже впорався з першою стравою і взявся до пирога, начиненого дичиною, нарешті прийшов Кайлем аб Рордан і вибачився за спізнення.
— Ні, це моя вина, — заперечив Імар. — Я надто пізно за вами надіслав. Прошу вас, сідайте, пригощайтеся.
— Дякую, государю.
Ґенерал улаштувався за столом, узяв серветку й зачекав, поки лакей накладе йому на тарілку смаженої телятини у грибному соусі й наповнить келиха червоним вином. Потім Імар наказав слузі відрізати для гостя шматок пирога і відіслав його геть, щоб вони залишились у їдальні вдвох.
— Лорде Кайлеме, спершу я хочу поговорити з вами не як з ґенералом і князем, а як з Лаврайновим дядьком.
Його співрозмовник нараз спохмурнів, поклав на тарілку виделку, якою щойно підчепив шматок м’яса, і трохи нервовим рухом пригладив своє густе темне волосся. У ньому не було видно жодної сивої нитки, попри те, що вже за три місяці ґенералові мало минути п’ятдесят років.
— Це дуже прикра й ганебна для всіх нас історія, государю. Я дуже сподівався, що Лаврайн таки схаменеться, але… Боюсь, він переступив ту межу, за якою вже неможливо сподіватися на королівське милосердя.
Імар кивнув:
— Як ви розумієте, Лаврайн належить до королівської родини, а тому підпадає під мою безпосередню юрисдикцію. Нещодавно я підписав указ, яким позбавляю його всіх титулів та володінь і засуджую до смертної кари.
Кайлем аб Рордан, дарма що часто називав себе грубим воякою, не зміг стримати скрушного зітхання.
— Ви не мали іншого вибору, государю. Ваш вирок суворий, але справедливий.
— Поки про це знають лише лорд Дивлін та мій секретар. Після обіду я надішлю указ до лорда державної печатки, після чого він набуде чинності. Буду вам дуже вдячний, якщо ви особисто повідомите леді Ґвайр про моє рішення і переконаєте її не приходити до мене з проханням про помилування.
— Так, государю. Я готовий піти просто зараз.
— Ні, не кваптеся, це зачекає. Пообідайте зі мною, тоді й підете.
Якийсь час вони їли мовчки, а потім ґенерал, на Імарове прохання, став звітувати про те, як минула ніч у Ханґовані. Зазвичай він робив це під час ранкової зустрічі з королем, проте сьогодні, в зв’язку з утечею Лаврайна, Імар її скасував.
На відміну від палацу, ніч у місті минула загалом спокійно, за винятком кількох дрібних інцидентів, з якими військові легко впоралися. Ханґованці були сумирні й не бунтували з двох причин: по-перше, вони мали більше поваги до королівської влади, ніж мешканці провінцій, а по-друге, цінували те, що протистояння в столиці проходило більш-менш мирно і майже не позначалося на їхньому житті, яке, порівняно з рештою Лахліну, було досить заможним. Імарів план якраз і полягав у тому, щоб зберегти цей відносний спокій і поступово викурити поборників з міста.