Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Пан Моор чимдуж рвонувся до кімнати, але то була даремна трата сил, бо коли хлопець помітив учителя і зрозумів, що його викрито, то вернувся назад, неначе відмовляючись від запланованої подорожі.

— Куди ви йдете? — захекано вигукнув пан Моор.

— Іду подивитись на Аякса, — спокійно відповів хлопець.

— Я здивований! — вигукнув пан Моор, але за мить він мав підстави здивуватися ще дужче, бо хлопець, підійшовши до нього впритул, раптово обхопив його за поперек, відірвав від землі і кинув долілиць на ліжко, зариваючи обличчям глибоко в м’яку подушку.

— Тихо! — застеріг переможець. — Бо я тебе придушу!

Пан Моор спробував пручатися, але його зусилля були марні. Чи справді Тарзан з роду великих мавп щось передав у спадок синові, чи ні, але безперечно одне: син мав таку саму надзвичайну силу, як і батька замолоду. Вчитель був у його руках мов та глина. Притиснувши пана Моора коліном до постелі, Джек відірвав від простирадла довгий клапоть і зв’язав учителеві руки ззаду. Потім перевернув його на спину і, запхнувши до рота затичку із того ж таки простирадла, припнув бідолаху другим клаптем, що його зав’язав жертві на потилиці.

— Я — Ваджа, вождь племені ваджі! — вигукнув Джек. — А ти — Мохаммед Дабн, арабський шейх, що повбивав моїх людей і вкрав мою слонову кістку! — І він спритно зв’язав панові Моору ноги, підтягнувши до зв’язаних рук. — Ага, негіднику! Нарешті ти в моїй владі. Я йду, але я повернусь! — І син Тарзана швидко перебіг кімнату, вислизнув у вікно й, спустившись дощовою ринвою, опинився на волі.

Пан Моор вовтузився й борсався на ліжку. Він був певен, що задихнеться, якщо допомога не надійде вчасно. Ця страшна думка спонукала його скотитися з ліжка. Біль і струс від падіння трохи вернули його до тями, і він реально усвідомив своє жалюгідне становище. Якщо перед цим він не був здатний логічно мислити через панічний страх, що охопив його, то тепер, лежачи спокійно на підлозі, він міг застановитися над тим, як вийти з прикрої ситуації. Нарешті сердега збагнув, що кімната, в якій він залишив лорда і леді Грейсток після розмови, міститься якраз під кімнатою, де він оце лежить на підлозі. Вчитель усвідомлював, що минув певний час, відколи він піднявся сходами, й що хазяї вже могли піти звідти, бо йому здавалося, ніби він борсався на ліжку, намагаючись звільнитись, цілу вічність. Найліпше, що він міг зробити, — це привернути чиюсь увагу знизу, і він спробував примоститись так, щоб можна було стукати в підлогу. Кінець кінцем, він швидко загупав у підлогу й гупав доти, поки через якийсь час, що видався йому вічністю, почув, як хтось підіймається сходами і ось уже стукає в двері. Пан Моор шалено замолотив носаком черевика — він не мав іншої можливості дати про себе зішк. За хвильку стукіт у двері повторився. Пан Моор знов застукав. Вони що тут, ніколи не відчиняють дверей?! Він з натугою перекотився в напрямку свого рятівника. Якщо знов перекотитися спиною до дверей, то тоді пощастить гупати черевиком просто в них, і це врешті почують. Стукіт у двері подужчав, і нарешті голос за дверима покликав: