Тарзан та його звірі. Тарзанів син
- Автор: Берроуз Эдгар Райс
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан, Веселка
- ISBN: 966-692-891-4
- Переводчик: Олег Владимирович Покальчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Тарзан та його звірі. Тарзанів син». Краткое содержание книги:
Мавпа здебільшого сиділа на носі корабля, вдивляючись у далекий обрій, наче достеменно знала, — й мала на те поважні підстави! — що корабель прийде в якийсь порт, де будуть інші людські істоти, яких вона знов заходиться прискіпливо вивчати. В усякому разі, Аякс, як назвали мавпу за одностайною згодою команди, був визнаний найпоказнішою і найрозумнішою мавпою з усіх будь-коли бачених на борту «Марджорі В». Але розум був не єдиною прикметою цієї незвичайної тварини. Дивовижні, як на мавпу, були і фізичні її властивості, незважаючи на видимо поважний вік.
І ось коли «Марджорі В» нарешті прибула до Англії, офіцери і вчені, що були на судні, розчулені нещасною долею людини, яку вони врятували в джунглях, скинулися грішми й запропонували всю зібрану суму Саброву та його Прудконогому Аяксові.
В порту і протягом усієї мандрівки Лондоном росіянин мав удосталь клопотів з Аяксом. Мавпа неодмінно хотіла роздивитися, обстежити кожне з тисяч облич, які траплялися їй дорогою, в смерть лякаючи бідолашних людей, але врешті, ніби збагнувши марність спроб знайти того, кого шукала, вона знов до всього збайдужіла, лише вряди-годи виявляючи інтерес до людського обличчя, яке з’являлося поблизу.
В Лондоні Павлович із своїм трофеєм вирушив просто до одного з відомих дресирувальників. Той був дуже вражений, побачивши Аякса, і згодився дресирувати його, з умовою, що левову частку прибутків за демонстрацію тварини він забиратиме собі, зате утримуватиме і мавпу, і її власника.
Отак Аякс прибув до Лондона, і так створилася. остання ланка в ланцюгу дивних обставин, що змінили долі багатьох людей.
2
Пан Гарольд Моор був статечний молодик із жовчним виразом обличчя. Він дуже поважав і себе, і свою працю — пан Гарольд був за вчителя навчання Малому синові британського аристократа. Він відчував, що його наука не дає тих наслідків, про які мріяли хлопчикові батьки.
Саме цієї миті учитель з’ясовував свою позицію матері свого вихованця.
— Не те, щоб хлопчик був нездібний, — казав вихователь. — Якби це було так, я доклав би усіх своїх сил, щоби подолати його нетямущість. Тут інше: хлопчик винятково кмітливий і розуміє все так добре, що я не можу знайти помилок, перевіряючи домашні завдання. Втім, я помічаю, йому цілком байдуже, що саме ми вчимо. Він просто виконує завдання, як щось таке, чого треба якомога швидше спекатись, і я ручуся, що йому зовсім не в голові навчання, аж доки надійде знову час запам’ятовувати і розповідати. Душа хлопцева прагне подвигів, пригод і перемог, він просто поглинає все, що трапиться прочитати про звірів або про життя й побут дикунів. Але історіями з життя тварин він захоплюється понад усе. І ще: може годинами сидіти, розмірковуючи над твором якогось дослідника Африки, а двічі я заставав його за тим, що він поночі в ліжку читав книжку Карла Гагенбека про людину й звірів.
Мати хлопчикова нервово притупнула ногою по килимку перед каміном.
— Сподіваюся, ви припинили це? — озвалася вона.
Пан Моор трохи знітився.
— Я… гкм… хотів забрати в нього книжку, — сказав він, і легкий рум’янець виступив на його недужому обличчі, — але… кгм… ваш син занадто дужий, як на свій молодий вік.
— Він не віддав вам її? — спитала мати.
— Не віддав, — зізнався вчитель. — Він чудово викрутився. Заявив, що, мовляв, зараз він горила, а я шимпанзе, який хоче забрати в нього їжу. І загарчав на мене так, як мені й не снилося ніколи, підняв мене над головою, пожбурив на своє ліжко, а потім розіграв пантоміму: як він замордовує мене, стає на моє безживне тіло й вигукує страхітливий поклик — звитяжний поклик мавпича, як він казав… Потім хлопець відніс мене до дверей, викинув геть у вітальню і замкнувся.
Кілька хвилин панувала цілковита мовчанка. Врешті хлопчикова мати порушила тишу.
— Пане Мооре, — сказала вона, — ви повинні зробити все, щоб викоренити це в Джека, бо він…
Вона не доказала. Голосне «Ву-уп!» від вікна ніби підкинуло з місця їх обох. Кімната містилася на третьому поверсі будинку, і навпроти вікна, у яке тепер втупилися їхні очі, росло велике дерево, одна гілка якого звисала за кілька метрів від підвіконня. На цій гілці вони обоє вгледіли того, про кого щойно розмовляли, — високого, міцного хлопця, що спритно балансував на гілці, яка гнулася під ним. Він скрикнув радісно, помітивши злякані обличчя співрозмовників.