Східний синдром
- Автор: Ілюха Юлія
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6677-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Східний синдром». Краткое содержание книги:
Пробігши стометрівку та віджавшись необхідні сім разів, Макс із запитанням «а що далі» підійшов до інструктора.
— Вас повідомлять про результати поточного етапу відбору, — сухо відповів той.
У найманій квартирі, яку він уже звик називати «домом», він довго грів у гарячій ванні відвикле від фізичних навантажень тіло. Минув місяць, як він повернувся. Майже перестала боліти спина, потроху звикаючи жити без броніка, руки вже не сіпалися гарячково в пошуках автомата. Мир, без пострілів, без вибухів, без криків «Міни!» не так оглушував.
Харків уже не здавався таким убивчим та ворожим, яким він його побачив уперше. Максим рухався артеріями вулиць, пив його кров у барах та кав’ярнях, пірнав у метро його темних нутрощів.
Біль відступав. Він притуплювався, наче ніж, яким довго різали жилаве м’ясо, але не зникав назовсім. Звук, запах, знайома комбінація букв могли запросто відточити його заново. І тоді Макс злився на весь світ, ховаючись у квартирі — від людей і від своєї агресії до них.
Якось на вулиці йому здалося, що попереду, тримаючи в руці повідець із крихітним песиком, іде Оля. Худі зап’ястки та щиколотки, легке ритмічне коливання пишної спідниці, ледь чутний аромат парфумів «Прада», які він упізнавав серед сотні інших. Він довго йшов за тією дівчиною, не наважуючись ні обігнати, ні окликнути. А вона все петляла й петляла центром, тягнучи на повідку свого тонконогого тремтливого песика. Коли вона пірнула в роззявлену пащу дверей кав’ярні, Максим зайшов слідом. У своєму мазохістському прагненні розтягнути цей ефект повернення у минуле, він сів через столик від неї і довго невідривно дивився на дівчину. Вона таки була дуже подібна до Олі. Але — не Оля. Вона помітила його нав’язливий погляд, подивилась і собі — запитально, оцінюючи.
І він встав, на дерев’яних ногах, наче ампутант на протезах, прошкандибав кілька метрів і важко опустився на стілець поряд.
— Я помітила, що ви йшли за мною. Так сподобалась? — не привітавшись, одразу запитала.
Її очі дивилися сторожко й підозріло.
Макс розгубився.
— Вибачте, не хотів вас налякати. Спершу сплутав вас зі знайомою, а потім просто стало цікаво роздивитися ваше обличчя.
— Я схожа на вашу колишню? — Дівчина саркастично вигнула брову.
— Ні-ні, на одногрупницю, яку давно не бачив, але знаю, що вона живе в Харкові, — збрехав, мимовільно опустивши очі. — Але навіть радий, що обізнався. Я Макс.
— Рита. — Її «р» було майже по-французькому м’яким, і Максим зауважив, що яскраво-червона помада трохи відбилася на її рівних зубах.
— Може, шампанського, соку чи кави за знайомство?
Вона провела поглядом по його шрамах, які вже не так виділялися на засмаглому обличчі, й відповіла:
— Шампанського.
Стрімко увірвавшись у Максове життя, Рита одразу спробувала захопити його повністю. Через тиждень після знайомства в його ванній оселилася її зубна щітка, крем і тонік для обличчя. Через два вона привезла пакет своїх речей, які розклала на полиці в шафі, посунувши його нечисленні футболки та штани.
— На вулиці стає холодніше, не хочу замерзнути зранку, коли йду від тебе на роботу, — аргументувала наче логічно.
Через три тижні Рита спробувала переїхати до нього назовсім, але наштовхнулася на залізобетонний спротив.
— Я вважаю, ще не час, — пояснив своє рішення однією фразою, не розмінюючись на подробиці.
Рита сердито хряснула дверима й потягла сходами вниз валізу, стогнучи від злості й зусиль.
За два тижні вона повернулася — саме того дня, коли Максим отримав повідомлення про зарахування його на навчання. За два місяці він мав вийти на патрулювання харківських вулиць.
Навчання не було ні складним, ні легким — воно просто було. І Макс намагався взяти максимум від нього. Пари з ранку й дотемна, гаряча кава в галасливих коридорах, конспекти з райдугою різнобарвних стікерів, дівчата, що кокетують із майбутніми напарниками.
Зустрічі з Ритою ставали чимраз рідшими, але вона не здавалася. Дзвонила першою, шукала приводів для раптового візиту. Ці стосунки, нав’язливі та клейкі, Максим не міг ні продовжувати, ні припинити. Так, Рита була лише замінником Олі, її китайською реплікою, але йому нині так потрібна була жива людина поруч. Він утомився від самотності. Утомився жити минулим. Ритина присутність створювала ілюзію теперішнього, яке цементувало його життя докупи. Він просто плив за течією, чекаючи, коли вона нарешті втомиться і кине його перша.