Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
- Автор: Горобец Виктор Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0872-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років». Краткое содержание книги:
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Затвердження нових умов договору Війська Запорозького з царем було винесено на Генеральну раду, скликану на початку березня 1669 р. в Глухові. Найбільше суперечок викликала вимога української сторони вивести з Лівобережжя царські війська на чолі з воєводами, яких за гетьманування Брюховецького ввели майже до всіх великих лівобережних міст. Обґрунтовуючи необхідність такого кроку, старшина наводила численні факти зловживань із боку царських ратних людей, брутального та жорстокого поводження з місцевим населенням, доводила, що саме діяльність воєвод спричинила українсько-російську війну. Натомість Ромодановський залякував старшину агресивними намірами сусідніх правителів, перед якими Україна без царських військ залишиться зовсім беззахисна.
Вирішальну роль у дебатах відіграла присутність у Глухові численного російського військового контингенту, введеного туди за наказом царя «для обереганья на Раде». Як написав із цього приводу в своєму статейному списку воєвода Ромодановський, козацька старшина, хоч і стояла на своєму «крепко», змушена була щодо більшості суперечливих питань погодитися на поступки царському представникові. Після цього 6 березня Ігнатовича проголосили гетьманом, привели до присяги цареві й обдарували привезеними з Москви булавою, бунчуком та корогвою. По тому ухвалили й новий українсько-російський договір, який підтвердив денонсацію Московських статей 1665 р., які викликали різкий спротив української сторони. Новий договір — так звані Глухівські статті — став своєрідним компромісом для обох сторін. У чому ж полягала його компромісна суть? Зокрема, значно зменшився перелік міст, у яких могли перебувати російські залоги, — Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав та Остер. Вкрай важливо й те, що відтепер — на відміну від умов, визначених договором 1665 р., — воєвод позбавляли права адміністративної та судової влади над некозацьким населенням Гетьманату. Було ліквідовано також їхні фіскальні функції в Україні, адже третя стаття Глухівського договору реанімувала у фінансовій сфері стан справ, юридично встановлений угодою 1654-го. Формально всі податки з українського населення збирали на царське ім'я, але робила це місцева українська адміністрація, зосереджуючи кошти у військовій скарбниці Війська Запорозького.
У сфері ж зовнішньої політики Москва, відмовившись повертати гетьманові право на незалежні контакти з іноземними правителями (гетьманський уряд вимагав хоча б відповідного права щодо Польщі та Криму), бо через це бувають «многіе ссоры», утім погодилася внести в угоду пункт про обов'язкову участь українських представників на засіданнях російсько-польських комісій, на яких обговорюватимуть українські справи.
У дусі постанов 1659 р. вирішували й питання про особливості гетьманської елекції. Військові Запорозькому забороняли позбавляти гетьмана булави без спеціального дозволу царя, хіба що причиною невдоволення товариства була «зрада» українського регіментаря.
Звичайно ж, Глухівський договір не відновив початкові умови, зафіксовані угодою 1654 р. У загальних рисах він лише відтворив умови договору осені 1659-го. І якщо восени 1659 р. такий варіант взаємин видавався козацькій старшині образливим і став підґрунтям для активізації антимосковських настроїв, то на весну 1669-го він здавався коли не привабливим, то принаймні цілком прийнятним.
Османський еялет на землях України в часи правління короля-українця
Наприкінці 1671 р. султан Мехмед IV надіслав Речі Посполитій офіційне оповіщення про початок війни на захист свого скривдженого васала гетьмана Дорошенка та «козацького народу». У середині серпня наступного року більш ніж 100-тисячна османська армія підступили під Кам'янець-Подільський. Незадовго до того, 8 липня, гетьман Дорошенко в битві на Батозькому полі завдав нищівної поразки пропольському гетьману Михайлу Ханенку та коронним корогвам, які його супроводжували. Після цього польські війська поспішно вийшли з теренів Брацлавщини. А ще за деякий час після десятиденної облоги командування залоги Кам'янець-Подільського запросило миру. Коли ж султан відправив армію під командою Каплан-паші, татарські орди на чолі з Селім Ґераєм та козаків Петра Дорошенка на здобуття Львова, деморалізоване керівництво Речі Посполитої запросило в султана миру. Ганебного для шляхетського гонору миру.
Мирну угоду було укладено 18 жовтня в галицькому містечку Бучач (нині Тернопільської обл.). У ній керівництво Речі Посполитої, мало того що брало на себе зобов'язання щороку сплачувати Порті данину в розмірі 22 тисяч червоних золотих (дукатів), так ще й уперше визнало незалежність «Української держави в давніх кордонах». Щоправда, до складу Української держави під протекцією султана мали входити лише Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина), землі ж Західного Поділля безпосередньо включалися до складу Османської імперії.
Демонструючи світу нові межі свого панування, султан Мехмед IV відбув урочистий п'ятничний намаз у соборній мечеті Кам'янця-Подільського, яка ще кількома днями раніше була римо-католицьким кафедральним собором. Після цього падишах призначив до нової провінції кадія (суддю), заснував три доброчинних заклади (вакфи). Колишній очаківський губернатор Галіль-паша був призначений губернатором провінції, яку турки назвали еялетом Каманіча-Подолья. Сім церков було перетворено на мечеті, засновано дві школи і одне медресе. Проведено перепис нерухомості. У місто прибували мобілізовані державою мусульманські переселенці, і їм за переписом роздавалася власність тих міщан, які вирішили кинути місто. Польська та руська знать залишила провінцію, а все населення було оголошено султанськими підданцями — реайя. На Поділлі було організовано чотири санджаки з центрами у Кам'янці, Барі, Язлівці та Меджибожі.
Як злу іронію можно розцінювати той факт, що створення османського еялету на українських землях не лише припало на часи правління короля, у жилах котрого текла й українська кров, а й стало прямим наслідком його бездарного правління. Мова йде про Михайла Корибута Вишневецького (1640—1673) — сина популярного серед шляхти своїми кривавими розправами над повсталими українськими козаками князя Яреми Вишневецького, нащадка легендарного козацького лицаря Байди Вишневецького. Сам особисто Михайло Корибут не мав ані належних власних заслуг перед Річчю Посполитою, ані потрібної підготовленості й вишколу, ані харизми чи сили характеру. Навпаки, був людиною хворобливою, розбещеною і не готовою до активної й продуктивної державної діяльності. І чи не єдиним його достоїнством було те, що міг вільно говорити кількома іноземними мовами. Проте, як досить влучно спостерегли уважні поляки, на кожній з цих мов він міг сказати до ладу дуже мало...
Як виявилось, правління Михайла Корибута видалось короткочасним для нього особисто та нещасливим для держави. Негаразди розпочались ще на етапі сходження на королівство — коронаційний сейм виявився зірваним. Так само зірваними виявились і три з п'яти наступних вальних сеймів Речі Посполитої, скликаних Вишневецьким. Прорахунки на зовнішньополітичній арені (зокрема, неприкрите зближення короля з австрійськими Габсбургами) призвели до вибуху війни з Оттоманською Портою. До неї Річ Посполита виявилась не готовою, а авторитет короля, чи, точніше, його відсутність, не сприяли швидкій мобілізації наявних у державі сил.
Дослідники зазначають, що лише передчасна смерть короля вберегла Річ Посполиту від вибуху нової громадянської війни. Доля ж османського еялету на українських землях вирішилась лише наприкінці 1690-х рр. На той час довголітня збройна боротьба між Оттоманською Портою та її християнськими супротивниками виснажили сили обох ворожих таборів, й у кожному з них більшало діячів поміркованих поглядів, котрі виступали за припинення війни. Власне, ще наприкінці 1680-х рр. керівництво Високої Порти розпочало мирні переговори з представниками Речі Посполитої, Венеції та Ватикану. Проте через неготовність Стамбула повернути Варшаві землі Правобережної України переговори зайшли у глухий кут. У серпні 1692 р. турецькі дипломати спробували укласти сепаратний мир з Річчю Посполитою, обіцяючи військову допомогу королю в його можливій війні з Росією за втрачені території. Існують свідчення того, що Ян III Собеський пристав на ці заманливі пропозиції. Утім розмінною картою знову мали стати українські землі, і в останній момент султан порахував такий мир принизливим для себе, і переговори знову були зірвані. Тим часом становище османів після розширення «Священної ліги» ставало все більш загрозливим, і 2 грудня 1699 р. турецька делегація врешті-решт пішла на поступки: «Висока Порта з цього часу зрікається прав на Поділля й Україну, і гетьмана українського, який був призначений і зараз у турецькій стороні перебуває, скасовує».