Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити
- Автор: Карнеги Дейл
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Компанія ОСМА
- ISBN: 978-617-538-057-4
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити». Краткое содержание книги:
Дозвольте цій книзі змінити на краще ваше життя. Не варто жити у тривогах та напрузі, що не дозволяють вам тішитися повноцінним, активним та щасливим життям!
Для широкого кола читачів.
Так, християнська віра надихає й оздоровлює. Ісус сказав: «Я прийшов, щоб ви мали життя, і достатньо щоб мали».
Ісус заперечував мертві ритуали, що проникли у релігію за Його доби. Він був бунтівником. Він приніс нову релігію — релігію, яка могла сколихнути світ. І за те Його розіпнули. Він стверджував, що релігія має існувати для людини — а не людина для релігії; що шаббат був створений для людини — а не людина для шаббату. Він більше говорив про страх, аніж про гріх. Неправильний страх — це гріх, гріх проти вашого здоров'я, гріх проти багатшого, повнішого, щасливішого життя, за яке виступав Ісус. Емерсон називав себе «професором науки радощів». Ісус теж був учителем «науки радощів». Він говорив Своїм апостолам: «Возрадуйтеся й возвеселіться».
Ісус казав, що у релігії є лише дві важливі речі: любити Господа всім серцем і любити ближнього, як самого себе. Якщо ти так робиш, то ти релігійна людина, навіть якщо й не усвідомлюєш цього. Гарним прикладом є мій тесть, Генрі Прайс, з міста Талса, штат Оклахома. Він намагається жити за цим золотим правилом; він не може вчинити щось зле, егоїстичне або нечесне. Однак він не ходить до церкви і називає себе агностиком. Дурниці! Що робить людину християнином? Я дозволю відповісти Джону Бейлі, поважному професору теології Единбурзького університету. Він сказав: «Людину робить християнином не інтелектуальне сприймання певних ідей, не згода з певним правилом, а наявність певного Духу та участь у певному Житті».
Якщо це робить людину християнином, то Генрі Прайс — видатний християнин.
Вільям Джеймс — батько сучасної психології — у листі до свого друга професора Томаса Девідсона писав, що з роками йому «дедалі тяжче жити без Бога».
У цій книзі я згадував про те, що на конкурсі оповідей про хвилювання ми поділили грошову премію поміж двома дописувачами. Ось друга історія, яка отримала нагороду — незабутній досвід жінки, якій дуже непросто далось розуміння того, що «їй важко жити без Бога».
Я називатиму цю жінку Мері Кашмен, хоча це не її ім я. Вона має дітей і онуків, яким може не сподобатися, що її розповідь опублікували, тож не розкриватиму її прізвища. Ось що вона розповіла.
«Під час Депресії середня платня мого чоловіка була вісімнадцять доларів на тиждень. Іноді в нас не було навіть цього, бо йому не платили, коли він хворів, — а таке траплялося часто. У нього були травми, свинка, скарлатина, а потім запалення легенів. Ми втратили маленький будиночок, який побудували власними руками. Ми заборгували крамниці п'ятдесят доларів, — а нам потрібно було годувати п'ятьох дітей. Я прала і прасувала білизну для сусідів, купувала старий одяг у магазинах Армії Спасіння і перешивала його для своїх дітей. Я сама захворіла від турбот. Одного разу продавець, якому ми були винні п'ятдесят доларів, звинуватив мого одинадцятирічного сина у тому, що той украв пару олівців. Мій син ридав, розповідаючи мені про це. Я знала, що він чесний і вразливий хлопчик, знала, що його принизили на людях. Це була соломинка, яка зламала мій хребет. Я подумала про всі нещастя, яких ми зазнали, й не побачила надії у майбутньому. Напевно, на мене найшло запаморочення від хвилювань, але я вимкнула пральну машину, завела свою п'ятирічну доньку до спальні й заткнула щілини у вікнах та дверях папером і килимками. Моя донька запитала: „Мамо, що ти робиш?“ Я відповіла: „Тут маленький протяг“. Потім я ввімкнула газовий нагрівач, який стояв у спальні, — і не запалила вогонь. Коли ми лягли у ліжко з донькою, вона сказала: „Мамо, це ж смішно, ми щойно встали!“ Але я відповіла: „Нічого, ми трошки подрімаємо“. І заплющила очі, прислухаючись до газу, який зі свистом виходив з нагрівача. Ніколи не забуду запах цього газу...
Зненацька мені здалося, що я чую музику. Я прислухалася. Я забула вимкнути радіо у кухні. Зараз це не мало значення. Але музика не змовкала, і я почула, як хтось співає гімн:
Ісус наш Друг, який допоможе перенести усі гріхи і біди! Яка радість ділитись усім з Богом у молитві. О, ми можемо витримати усі біди, бо покладаємося на Господа у своїх молитвах!
Вслухаючись у слова цього гімну, я зрозуміла, що вчинила трагічну помилку. Я намагалася вести свою жахливу боротьбу сама. А мала б звертатися до Бога у молитвах. ...Я схопилася, вимкнула газ і повідчиняла вікна.
Я плакала і молилась увесь день. Щоправда, я не просила допомоги — я дякувала Господу за благословення, яке Він дав мені: п'ятьох гарних дітей, здорових і розумних, міцних духом і тілом. Я пообіцяла Господу, що більше ніколи не буду такою невдячною, і я дотримала слова.