Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити

Офіціант був приголомшений тим, що я побачив у чорношкірих хлопцях-кухарях людей, а не гвинтики величезного механізму залізничної компанії. Всі хочуть, — продовжував професор Фелпс, — щоб на них зважали. Коли на вулиці я зустрічаю людину з гарним собакою, я завжди висловлюю своє захоплення твариною. А коли проминаю їх, то обертаюсь і часто спостерігаю, як хазяїн зупиняється і пестить свого пса. Моє щире захоплення поліпшує людині настрій.

Якось в Англії я зустрів пастуха із величезною розумною вівчаркою. Я відверто милувався собакою, і сказав про це пастухові. Я попросив його розповісти, як він виховував свого пса. Розпрощавшися з цією парою, я рушив далі, але невдовзі обернувся і побачив, що собака поклав свої лапи на плечі пастуха, а пастух його пестить. Моя зацікавленість його особистістю і його улюбленцем ощасливила пастуха. А частинка його щастя перепала і нам із собакою».

Чи можете ви уявити собі, що людина, яка потискує руку носильнику в готелі, висловлює співчуття кухарям і захоплюється чужими псами на вулицях, звернеться по допомогу до психіатра? Чи можете ви уявити таку людину засмученою і знервованою? Навряд чи. Китайське прислів’я каже: «Пахощами троянди віє від руки, що її подарувала».

Якщо ви чоловік, то не читайте цього абзацу. Він не зацікавить вас. Адже я розповідатиму тут, як одна стурбована нещасна дівчина змогла підкорити серця одразу кількох парубків. Всі вони запропонували їй побратися з ними. Зараз ця дівчина вже стала бабусею. Кілька років тому я приїхав у місто, де вона мешкала, щоб прочитати лекцію, і вона запросила мене до себе в гості. Ранком вона взялася відвезти мене на станцію за п’ятдесят миль, щоб я встиг на швидкий потяг до Нью-Йорка. Дорогою ми розговорилися про те, як набувати друзів, і вона сказала: «Містере Карнегі, я хочу вам розповісти те, в чому ніколи нікому не зізнавалася, навіть своєму чоловікові». (До речі, ця історія не настільки цікава, як ви, можливо, сподіваєтеся.) Вона розповіла мені, що виховувалася в родині, яка належала до аристократичних кіл Філадельфії. «Трагедія мого дитинства й юності, — сказала вона, — полягала в тому, що ми були бідні. Я не могла дозволити собі жити так, як жили інші дівчата мого кола. У мене не було елегантних суконь. Я роками носила одяг, аж поки не виростала з нього. Моє вбрання не пасувало мені і було старомодним. Я почувалася приниженою, й мені було так соромно, що я плакала ночами. Коли я вже цілковито поринула в розпач, мені сяйнула рятівна думка. Я вирішила завжди розпитувати своїх кавалерів на вечірках про їхнє життя, погляди і плани на майбутнє. Я ставила ці запитання не тому, що мене цікавили відповіді на них. Я робила це лишень для того, щоб відволікти їхню увагу від моєї старомодної сукні. Але сталося диво: чим більше я слухала розповіді юнаків про себе і що більше дізнавалася про їхнє життя, то цікавіше мені було спілкуватися з ними. Захопившись бесідою, я сама іноді забувала про свій непоказний одяг. І це ще не все! Оскільки я була гарною слухачкою і заохочувала юнаків розповідати про себе, вони почувалися щасливими і наступного разу знов шукали мого товариства. Незабаром хлопці почали сперечатися за право супроводжувати мене додому, а ще трохи згодом одночасно троє юнаків запропонували мені взяти з ними шлюб».