Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити

Попри те, що потім ми втратили свій дім і мусили переїхати до шкільної квартири, яку орендували за п'ять доларів на місяць, я дякувала Господу за це житло; я дякувала Йому за те, що ми маємо дах над головою. Я щиро дякувала Богові за те, що справи не були іще гіршими, — й вірила, що Він мене чує. З часом все налагодилось — звичайно, це сталося не за одну ніч, та коли криза минула, ми заробили трохи грошей. Я отримала місце гардеробниці у великому сільському клубі, а також продавала дрібний крам при дорозі. Щоб заплатити за своє навчання у коледжі, один з моїх синів влаштувався на ферму, — вранці й увечері він доїв тринадцять корів. Зараз мої діти виросли, в них свої родини, в мене троє онуків. І, повертаючись до того дня, коли я увімкнула газ, я знову і знову дякую Богові за те, що вчасно „прокинулася“. Стільки гарного я пропустила б, якби виконала той жахливий намір! Стільки років утратила б назавжди! Тепер, коли я чую, що хтось збирається покінчити з життям, мені хочеться крикнути: „Не робіть цього! Не треба!“ Біди, які ми переживаємо, тривають лише мить, — а потім починається майбутнє...»

Пересічно в Сполучених Штатах Америки самогубство відбувається кожні тридцять п’ять хвилин, а божевілля — кожні сто двадцять секунд. Більшість цих суїцидів — і, напевно, більшість трагедій божевілля — можна було б попередити, якби люди зазнавали того супокою, який приносять релігія та молитва.

Один з найвидатніших психіатрів доктор Карл Юнг у своїй книзі «Сучасна людина у пошуках душі» писав: «Протягом останніх тридцяти років до мене за консультаціями звертались люди з усіх цивілізованих країн світу. Я вилікував сотні пацієнтів. Серед усіх моїх пацієнтів середнього віку — скажімо, після тридцяти п'яти — був лише один, чия проблема у кінцевому підсумку не зводилася до пошуку релігійного погляду на життя. Можна сказати, що всі вони захворіли, бо втратили те, що живі релігії дали своїм послідовникам, і жоден з них не вилікувався, поки не відновив свій релігійний світогляд».