Слідопит, або Суходільне море

— А я це й так добре знаю, квартирмейстере, навіть дуже добре, і зовсім не заперечую, що ви досвідчений стрілець. Воно й звісно: адже ви стільки років прожили на кордоні, і я чув про вас у колоніях та від індіян вже цілий людський вік тому.

— Ну, ну, ви теє, не дуже,— перепинив його М’юр,— це неправда. Не такий я вже й старий, аби ви знали.

— Я віддам вам належне, поручнику, навіть якщо ви станете переможцем у стрільбі в картоплину. Я одне хотів сказати, що ви прожили довге життя солдата в місцях, де жодного дня не обійтися без рушниці, і що я вас знаю як відмінного, стрільця; але все одно ви не справжній майстер рушниці. Що ж до хизувань, то, сподіваюсь, я хизуюся не без підстав: що людина вміє, те вона вміє, і не визнавати цього — значить, зводити наклеп на Всевишнього. Ось хай нас розсудить сержантова донька, якщо ви не боїтеся звіритися такому гарненькому судді.

Слідопит вибрав Мейбл у посередниці тому, що, по-перше, був у захопленні від дівчини, а, по-друге, ще й тому, що в його поняттях суспільне становище важило дуже мало або й зовсім нічого, тим часом М’юра аж пересмикнуло від такого посилання в присутності дружин офіцерів. Він залюбки крутився б весь час на очах і в думках тієї що так припала йому до душі, проте ніяк не осмілювався переступити бар’єр суспільного становища, а може, й остерігався відверто залицятися до дівчини, не бачачи перспективи повного успіху. Правда, на майора Данкена він покладався цілком і відчував, що боятися зради з його боку нічого, але поряд з цим він дуже добре усвідомлював собі й те, що досить лише, щоб якимсь чином стало відомо, ніби дочка унтер-офіцера піднесла квартирмейстерові гарбуза, як йому тоді нічого й думати буде про руку якої іншої жінки вищого стану. А Мейбл, попри всі його сумніви й побоювання, була така чарівна, так ніжно пломеніла, солодко всміхалася і взагалі була таким неперевершеним втіленням юності, життєрадісності, скромності й краси, що йому несила було чинити опір спокусі, й він здався, аби мати змогу величатися у неї на очах і вільно балакати з нею.

— Хай вийде на ваше, Слідопите,— відповів, нарешті, квартирмейстер після того, як рішучість знову взяла гору над сумнівами,— хай сержантівна, — прекрасна сержантова донька, я мав би сказати,— буде нашою посередницею, і ми їй віддамо приз, який котромусь із нас двох суджено здобути. Тепер, безсумнівно, нічого вже не вдієш, шановні дами, доведеться догодити Слідопитові, інакше, ми мали б честь віддати себе на суд будь-котрій із вашого чарівного товариства.